Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 17

— …Отож кажу вам відкрито, брати мої й сестри севастопольці, що ніякі ми не посланці богів, як плещуть про нас довгоязикі баби, ніякі не космічні янголи, а просто ваші земляки, горожани, жителі і служилі люди нашого Чорноморського флоту. Півстоліття тому назад нас якимось дивом кинуло в часову дірку. Ви про такі чудасії не чули. Хто нас туди пожбурив, можемо тільки здогадиватись. Мій корабель зараз наближається до Севастопольської військової бази, скоро пройде мимо Костянтинівського Равеліну і пришвартується біля своєї площадки. Скоро ви побачите своїх братів і чоловіків. А, може, вже й дідів побачите. Знайте, люди добрі, що ми ніде не блукали, нікого не зраджували, прапор Чорноморського флоту не зганьбили! Ми всі хочемо скоріше повернутися до своїх домівок, ми ж на своєму морі, біля своєї рідної кримської землі. Але ми дізналися, у вас тут свої негаразди, можна сказати — велика своя біда. Терористи захопили славний лінійний крейсер «Звитяжний» і ціляться ракетами по нашому місту…

Натовп загудів, зірвалися крики обурення. Хвиля гніву вдарилася в мікрофон і знову відкотилася. Натовп завмер. Певне, хотів почути від промовця якихось пояснень.

Тиша тривала довго. Тиша — як покарання долі.

Мічман в каюті капрангів, лупнувши очима на командира, тихо прошепотів до матросів, які юрмилися перед дверима:

— Чого він про нас мовчить?

Та Сікора не мовчав:

— Коли ми ставили останню точку у війні з фашистами, нам і в голову не могло прийти, що через п’ятдесят років у Криму стоятимуть бойові кораблі і нам погрожуватимуть всякі напасники. Виходить, що тоді ми воювали даремно. Одних нападників розгромили, так інші з’явилися. Терористи всякі, убивці, паразити! Екіпаж нашого «Салюту» — то ж герої, а як я гляну їм в очі? Що скажу їм? В отій минулій війні ви були героями і чесно проливали кров за свою землю, а тепер уже вам місця немає, ви своє віджили? Ні, цього я їм не скажу. Навпаки, ви захищали Севастополь, скажу я їм, і люди вам віддячать славою і добром.

Із натовпу почувся вигук:

— У нас держава є — Україна! От і послужи їй, каплей!

— Держава — це ви і я!

— Держава, коли ми всі гуртом. А якщо тобі погано з нами, повертайся у свій 45-й рік. Ми не такі слабосилі, як ваш брат. І хоч нема у нас бойових орденів, а проте знаємо, що за свою землю треба стояти до кінця!

Віруня стояла в розбурханому натовпі і слухала свого «дідуся». Було прикро за нього, ятрилася душа, що він виявив перед сторонніми свою слабість, мовби поскаржився на свою долю. А він же — справді герой! Це ж він, її предок, якому доля дала змогу прожити так багато і так крихітно мало. Це ж його устами мовить сама правда землі. Час озватись розуму, годі знущання над людським духом! Ніхто, крім людини, не порятує її, вона здатна руками терористів розбомбити Севастополь, але тільки вона й зупинить оскаженілу руку бандитів. Хтось іще з юнаків виступав з кам’яних приступців міського театру, спалахували оплески, і сміялися безжурно юнаки й дівчата, і море голів розгойдувалося на майдані, як збурене вітром. Але Віруня хотіла тільки одного: дістатися до Сержа, до свого любого «дідуні», щоб він знав, що молоді серця не пригасли в спокої, не зачерствіли в байдужості. На порі їм прокидатися до чистого сонця, до справедливості і рішучих дій!

— Дідуль, дідуль!.. — Віруня таки пробилася через гарячі тіла до свого Сержика, обняла його палко. — Як ти гарно сказав, дідульчику! Ми повинні врятувати наш Севастополь… Ти бачиш, скільки прийшло моїх друзів. Вони дуже щирі, вони щирі і здатні на все…

«Дідуль», двадцятип’ятирічний капітан-лейте-нант в своєму старомодному синьому кітелі, пригортає до грудей онуку, і в голосі його чути стривоженість:

— Спасибі, що послухала мене. Але не тільки вони здатні на все, а й ти, люба, мусиш бути здатною на одну добру справу.

— Про що ти, дідусю? — зиркає на Сержа сяючими очима молода жінка.

— Біжи чи їдь, чи лети, як можеш, до штабу Флоту. Там на тебе чекає одна людина. Палко в тебе закохана і, здається, дуже чимось згорьована. Спеціально прилетів в наше місто, щоб відшукати вашу королівську милість.

— З Америки? — вся раптово збіліла Віруня і серце їй впало в прірву. — Може, Теренс?

— Не певен, чи він на ім’я Теренс, але офіційно він і його всемогутній батько представилися командувачу, як Реттігани.

— О, Боже! Це Теренс Реттіган!.. До мене прилетів… Я не вірю твоїм словам, дідульчику!..

— Лети до штабу і сама переконайся в цьому, — сказав строго Серж і добрим поглядом приголубив онуку.

Віруня летить до штабу. Якийсь милий таксист мчить її через місто, серце віруньчине виривається з грудей, чуття неймовіри проймає її душу.

Отже він повернувся до неї, любий, нещасний художник-невдаха. А вона вирішила, що він зрадив і забув її.

На дверях штабу її зупиняє черговий офіцер, вимагає перепустки, супиться на розпашіле дівоче лице. Проте одного її слова: «Сікора!» виявляється достатнім, щоб офіцер чітко підкинув руку до морського кашкета і з щирою усмішкою показав їй на широкі мармурові сходи:

— Другий поверх, дівчино, і ліворуч. Там вас давно, чекають.

Справді чекають. В приймальні контр-адмірала Севастьянова перед нею розступаються, сам контр-адмірал Севастьянов тисне їй руку, потім по-бать-ківськи обнімає її темно русяве волосся і представляє присутнім штабним офіцерам:

— Маю за честь, шановні друзі, відрекомендувати вам мою юну подругу, онуку нині славного капітана-лейтенанта Сікори Віруньку Сікору.

В приймальні вибухають голоси. Кожен вважає за честь особисто познайомитися з дівчиною, потиснути їй руку. Вже й сам командувач іде до неї від дверей: