Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 2

— Он!.. Дивіться!.. Дивіться!..

І всі побачили чорного горбастого велетня, схожого на загадковий підводний човен, що полискував своїм корпусом на сонці. Не втікав, не маскувався, всією потугою наче стверджуючи свою невразливість.

У капітан-лейтенанта закалаталося серце. Схопив Севастьянова за руку: он же!.. Он!.. Бачите?..

Севастьянов усе бачив. Припав до тангенти передатчика і спазмованим голосом гукнув на базу:

— Приймаємо бій!.. Ми атаковані… Невідомий підводний човен по правому борту…

Не встиг мовити більше ні слова. Велетенська чорна пелена запнула небо, і стало чорно зусібіч. Сержеві здалося, що корабель стрімко пірнув у вир, світ пішов обертом, серце у нього завмерло, і він провалився у тьму…

… Пробудження було дивним, майже лагідним, ніби після довгого, гойдливого сну. Здається, минулося… Він живий, цілісінький, знову сяє зеленню море, і сонце над обрієм захлинається від щедрості. Двигун реве у трюмі, розносячи по тулубу нервову дріж.

Що це? Серж ніяковіє. Здається, він втратив тяму… Замакітрилося в голові. І де поділося оте лискуче чорне страхопудло по правому борту? Каплей протирає очі, повертається до капранга. Той стоїть знетямлений, лице — біла маска.

— Серже, який чорт нас попутав? — питає не своїм голосом.

— Слава Богу, чорт лишився по правому борту, Вікторе Степановичу.

— То, може, повернемося в мою каюту? За свято Перемоги? А? Ми ж не випили за наше свято!

— Боюся, вже випили.

— Ходімо, ходімо.

— Тобі вирішувати, Вікторе Степановичу, — згодився капітан-лейтенант.

Тут на місток піднявся старенький мічман. Сіпав нервово вуса, блукав очима.

— Як ви себе почуваєте, Вікторе Степановичу? — запитав глухо.

— Та ніби… нічого.

— А люди… погано. Двоє зомліли. Боюся, чи не хвороба якась.

Офіцери хутко спустилися з містка, обійшли бойові частини. В машинному відділенні прямо на металевій підлозі лежав старший моторист. Біля нього бідкався його помічник, вливав йому в рота воду з кухля. Ще гірше було з штурманом. Його прямо в каюті вхопили за столом над картою корчі.

— Повертаймося на базу, — вирішив Севастьянов. — Мені теж якось зле. Голова не своя. Згоден?

— Згоден, Вікторе Степановичу, — кивнув Сікора.

Було сонячно, однак не дуже ясно. Наче туманець стояв над морем. Командир корабля зв’язався з військовою базою, назвався і рішуче кинув у ефір, що просить дозволу на припинення патрулювання. В екіпажі кілька тяжких захворювань!

Ефір озвався мовчанням.

Севастьянов розсердився. Там що, оглухли, чи не хочуть приймати його заяви, його пояснень? Бюрократи прокляті! В такий світлий день тішаться своєю владою! Він повторив запит: мусить припинити негайно патрулювання, бо може статися лихо, люди зазнали струсу, щось незрозуміле впало на всіх…

— Повторіть назву корабля.

— Сторожовий «Салют», бортовий номер 707.

— Такого не знаємо… Чи ви, бува, з нагоди 9 травня не перебрали лишку, шановний? — Голос чергового бази був з краплиною іронії.

Севастьянова пойняв гнів:

— У нас хворі на борту! «Салют» з номером 707 просить дозволу на негайне повернення!

Знову стало тихо. Динамік шелестів довго і якось злостиво, аж нарешті промовив сухим голосом:

— За списками сторожових кораблів Чорноморської бази названий вами «Салют» на 9 травня 2002 року не числиться. Ясно? Можете вийти на створи і встати для опізнання. Вишлемо катер.

У Севастьянова пошерхло в горлі, загупала в скронях кров.

— Повторіть дату? — ледве спромігся на голос.

— Я ж вам сказав по-людськи: 9 травня 2002 року. Ви що, втратили там лік часу? Ну, хлопці! Отак перебрати міру!

Очі в Севастьянова збіліли. Йому замлоїло. Ледве чутно переказав старпому Сікорі зміст розмови.

— Мабуть, ми справді вхопили тяжку болячку. Або не допили норми, — мовив з глухим ремствуванням капранг-2, і на чолі його проступив піт.

— Так що, не впускають до нашої бази? — запитав Сікора.

— Повинні стати по створах і не ближче.

— Це щось не те… — хитнув головою Сікора. — Прошу тебе, Вікторе Степановичу, уточни ситуацію. Я боюся найгіршого… Може, є наказ про арешт команди. І нас хочуть взяти тепленькими. Як німецьких шпигунів!

Повторний радіо-запит виявився ще неймовірнішим. Сікора, стоячи поруч з командиром корабля, чув усю розмову з черговим бази. Тепер там на пульті був хтось інший. Спробував узяти примирливий тон, навіть з ноткою співчуття: нащо, мовляв, нервуватися, усе буде з’ясовано, кораблі так просто не гинуть, а хворих негайно приймуть в санчастину. Ніяких особливих неприємностей, ніякого криміналу. Слава Богу, що за півстоліття ви якось таки дісталися до рідної домівки.

— Годі корчити з себе йолопа! — заревів знетямлено командир «Салюта». — Який кримінал? Які півстоліття? Ми п’ять години в патрулюванні, вийшли сьогодні о четвертій ранку…

— Не знаю, не знаю, — розсердився й собі голос на військовій базі. — Тоді ви не «Салют». Кажете о четвертій ранку… Та в нас тепер такого графіку немає. І, взагалі, ніякого вільного патрулювання. Для цього грошенята потрібні, а наше командування на бобах. Хіба що в українському флоті щось нашкребуть… Так що кінчай травити баланду!

Севастьянов відчув, як йому пливе з-під ніг підлога рубки, сказитись мало, чи він здурів, чи вони там на базі всі зсунулися з глузду.

І щоб якось бодай зачепитись за реальність, він запитав грубо:

— Слухай, ти, розумник, якщо я не «Салют», то хто ж я такий? Дух святенький? Куди подівся мій сторожовик «Салют»? Куди поділися ми, члени його екіпажу, п’ятдесят два матроси, мічмани і офіцери?