— Так, я все розумію, містер Севастьянов, — зігнувшись біля мотора, бурмоче старий банкір. — Чекайте! Я мушу влаштувати їм такий феєрверк, щоб уся ця кавказька банда запам’ятала собі навіки.
— У вас мусить бути годинниковий механізм.
— Обійдуся без нього, — мотузиться біля двигуна барон. — Якщо вони вволять моє прохання, феєрверка не буде.
Барон сідає на брезент — дарма що незручно — і натискує на кнопку двигуна. На обличчі його вираз похмурого піднесення, якась фантастична одухотвореність. Ревище мотора розлунюється по затоці. Сіренький, зібганий дядечко, володар всемогутнього «Мажестіка-12» вирулює з бухти у відкрите море.
А в бойовій рубці іде хаплива нарада. З радіоп-ристрою лунає спокійний голос контр-адмірала. Син наказує батькові. Син одержав цілковиту владу в межах військової бази, ба навіть і всього міста. Командувачу після всього пережитого стало недобре, підвело зношене серце, і тому Севастьянов сам насичує своєю волею і своїм оптимізмом всі клітини флотського життя.
Якщо баронові не вдасться виконати свій задум, все мусить бути в повній готовності до упереджувального удару по терористах. А це означає, що може виникнути якась критична, хай найкоротша мить, коли після запуску вбивчих ракет по лінко-ру-бунтівнику кавказькі терористи встигнуть натиснути на кнопку пуску і кинуть свої страхітливі ядерні ракети на місто.
— Тому я прийняв рішення: почати негайну евакуацію населення! Всі автобуси, весь наявний транспорт задіяно для вивезення цивільних, найперше дітей, хворих з лікарень, немічних і старих. Транспортуємо їх подалі в гори.
— Контр-адмірале, яке моє конкретно завдання? — питає у сина, у свого рідного сина капранг-2 Севастьянов.
— Пошли своїх людей на кораблі і дай команду всім екіпажам цієї ж миті покинути порт і базу в цілому.
— Невже вони здатні…
— Татусю рідний, багато говориш! лунає з динаміка голос контр-адмірала. — Не виключено, що серед екіпажів є агенти терористів. Надто з призовників Кавказу. Кожне наше слово, ти розумієш…
— Я все розумію, контр-адмірале, — тихим голосом озивається командир корабля. І тут же до Сержа, який стоїть поруч нього в бойовій рубці: — Мені аж млосно зараз стало… Якщо лінкор встигне вдарити першим… — Він раптом похоплюється: — Слухай, а як там наші? Домашні? Я то — старий вдівець, і Сашко мій давно в Москві в інституті Курчатова, і внуки з ним, а твій Олег з Ніною, і Вірунька…
— Вірунька побігла в морг, — насупився Серж-каплей. — їй дав якусь записку барон… Стривай! Ану глянь в бінокулярну трубу, де він, наш великий американський герой?
— Уже не видно. Мабуть, пройшов Равелін, — супиться в окуляр труби командир корабля. — Іди посилай вістових. І щоб не гайнували ні хвилини. Бо, чесно кажучи, я не дуже вірю в великий подвиг нашого барона.
— Батькове серце, воно на все здатне, Вікторе Степановичу, — робить глибокодумний висновок Серж і хутко іде до трапу.
Дідусь Реттіган тисне на сектор газу, йому мало швидкості, він забув про страх, про обережність, він певен, що ті на лінкорі вже гнойовими жуками виповзли на палубу і чекають його. Барон аж підгецькує на цупкому брезенті. Бризки б’ють йому в лице, все баронове тіло напружилось, як у молодого легеня. Хто б міг подумати, що тобі, містере Реттіган, після розкішних офісів на Уол-Стріті, після пишних прийомів в президентському палаці, гучних тостів, сяючих лімузинів, славлень на широченних екранах телевізорів випаде отака скажена гонитва до смерті!
Каліфорнія, певне, вже обізвалася. Власне, голос «сірих», голос найжорстокіших космічних убивць, які володарюють над усім чорним світом землі. А коли так, то й балачка на лінкорі буде особливою. Ці, що вбили його сина, знають пошану до «Мажестіка-12». І мусять виконати його веління. Мусять!
Лінкор усе ближче, сіре громаддя його виростає з морських глибин сталистим муром, на палубі якісь крихітні постаті, метушня, неспокій, там не знають нічого, там готові до нових наказів. Реттіган збавляє оберти двигуна і моторка робить під сірою сталевою стіною крутий віраж.
Зі спущеного трапу якийсь кавказець кидає йому линву. Мовляв, зачіпляйся! Йому подано руку, ось він, забувши про вік, переходить на трап і впевнено іде вгору.
На палубі перед ним виростає худорлявий чоловік у майці, низько йому кланяється. Говорить до нього поганенькою англійською мовою:
— Ми бачити вас… ми бути щасливі містера Реттігана…
Одначе на обличчях юрмиська навкруг сувора настороженість, обличчя брудні, очі недовірливі, в руках автомати, страх і озлобленість, і недовіра.
Худорлявий у майці ще раз вклоняється до Реттігана:
— Ми одержувати сигнал з Каліфорнії…
Перед бароном відчиняються двері до коридору, далі ще одні двері і тут — велика каюта. Посередині столик, геть заставлений наїдками і напоями. Навколо кілька постатей в плямистих куртках бойовиків, обличчя бородаті, кущуваті брови насуплені. Вони позиркують на володаря «Мажестік-12» з затаєним ляком, вони ще не ладні повірити, що це він, той самий громовержець фінансового Олімпу, котрому досі все було підвладне: і мільйонні армії, і дальні бомбардувальники, і ядерні підводні човни, і мережа таємних агентів по всій земній кулі. Його поява тут, на лінкорі, на російському бойовому кораблі, — то поганий знак, попередження аллаха, і дивно, чому їхній командир (отой, що в смугастій тільняшці) виявляє до нього стільки боязкої поштивості.
Однак командир дає знак починати трапезу. Спершу, звісно, коротке моління, складені долонями руки підносяться до чола, палка згадка великого Аллаха і його сина Магомета, і зітхання, як знак повної самопожертви в ім’я Всевишнього. На столі нема ані краплини спиртного, жодної пляшки вина, все благочинне і урочисто строге.