Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 4

— А якщо перехоплять прикордонники? — завагався Сікора.

— Нізащо не йди на контакт! Гони в бухту, ховайся, вилізай на пірс і бігом до найвищого начальства… Ні, краще по дорозі забіжи додому. Хай жінка розповість, як вони тут… Я боюся, що з прикордонниками може трапитися біда. Ну, розумієш сам — халепа! Як з отим йолопом-черговим. Зроблять з тебе дурня! Влаштують допит, почнуться комісії, перевірки. Завалять тебе горами анкет, резолюцій, наказів. А нас просто загонять на відстій в якусь дірку.

— Не на того натрапили, Вікторе Степановичу, — огризнувся Серж. — В крайньому разі дам сигнал по рації. Знайду десь. Хай наш радист не дрімає.

І ось попереду срібло морської гладіні. І рев мотора, що немов застояний кінь, рветься до берега. Хутчіше, хутчіше! Вже он видно прикордонні човни, хочуть перейняти «порушника», вже, мабуть, і тривогу зчинили або передали на базу, просять роз’яснень.

Сікору охопив пал змагання. Що то молодість, її не залякаєш химерами і вигадками портових канцеляристів, усяких чергових. Самі, бач, поплутали роки, навигадували якихось давніх подій, неймовірних зникнень, чого доброго ще й приписали «Салюту» зраду чи втечу! Просто дикість якась! Чого б це не стало їхнього корабля? Де ж він міг ховатися по морях-океанах? Ну, годі, Серже, вгамуй свої нерви і дивися, куди заводити човен. Ось перед тобою рідна затока, стоять сірі броньовані велетні, пришвартовані стрімкими носами до стоянкових бочок. Усе як було вранці, перед початком патрулювання. Слава Богу, флот на місці, і Севастополь стоїть на пагорбах, де йому й положено стояти.

Вдалося пришвартуватися в непомітному закутку. Тепер бігцем з порту. Місто в куряві, у літній спекоті, сунуть автобуси, вантажівки, тролейбуси!

Сікора став уважніше приглядатися до перехожих. Теж якісь дивні, вбрані по-новому, у жіночок — коротенькі спідниці, декотрі в штанях, мов парубки, декотрі в майках, засмаглі, розгонисті.

Каплей втиснувся в переповнений тролейбус, уткнувся десь на задньому сидінні. Приплющив очі, наче хотів стати геть непомітним для сторонніх очей. Здалося йому, що він викликав у декого нездорову цікавість. Краще вже сидіти непомітним, ховаючись за чужими спинами, і не наражатися на зайві балачки і позирки.

«Поїду спершу додому, — вирішив Сікора. — Там мене таки ждуть. Зіна, либонь, ще на роботі (дружина вчителювала у молодших класах), малий Олежек десь гасає з пацанами у дворі.

Зупинка перед самим гастрономом. Сікора, осмикнувши на собі темно-синій кітель (на грудях орден бойової червоної Зірки!) вступає в гастроном.

Натовп плавом пливе. Літо ж, час відпусток, усі щось підкуповують перед пляжем.

Тут його зненацька шибонуло в голову: а як же це воно так, що у великий День Перемоги, в день розгрому фашистської Німеччини, люди наче забули про свято. Прапорці тільки де-не-де повивішувано, якісь куці транспаранти… Сержеве серце дужче стискується. На розкладках газетного кіоску бачить газети. Один погляд на ті розкладки, і ноги йому терпнуть: 9 травня 2002 року!

Мало не зомлів. Довелося спертися на кіоск, голову опустивши. Дівчина-кіоскерша навіть сполошилася: що з ним?

— Вам недобре?

Відмахнувся і рушив далі, у юрмисько, в гамір, в човгання ніг.

2002 рік! Сумнівів немає. Скоїлося непередбачене, про що й думати страшно… Сікора змушує себе отямитись, погамувати калатання серця. Стиснув зуби. Очевидно, справді скоїлося щось непоправне, якась катаклістична подія, помінявся лік часу. І тут нічого не вдієш, нічого не переінакшиш. Ти живий і здоровий, повернувся додому, в рідне місто. То й слава Богу, радій!

Головне — витримка. І спокій. І проста констатація факту, який маєш прийняти в усій його реальності. Фантастика стала реальністю і життя стало фантастикою.

Він глибоко вдихає повітря. Приплющує очі. Розкриває їх. І широким, прямо-таки гострим поглядом озирається навколо. Тепер уже ясно. Кожна деталь, кожен штришок оточення кричать до нього новим життям. Не те місто, не ті люди. Ти в новому Севастополі, капітан-лейтенант Сікора. А, може, і в новому світі!

Біля нього юрмиться молодь, якась дивна, пройнята легким зухвальством і викликом, наче прагне за всяку ціну показати свою силу і своє особливе місце в цьому житті. Один парубчак навіть зачепив Сікору. Став перед ним, роздивляється його бойову Зірку, кривить скептично губи.

— А це що за унікум? — питає у товариша. — Пика молода, а кітель і орден як у мого діда.

Досить! Нерви у Сержа не витримують. Він вибігає на проспект, у пекуче сонце, у море клопіткого, абсолютно чужого йому Севастополя. Додому, додому! Хай Зіна пояснить йому все.

Слава Богу, автобуси ходять по-старому, в усіх напрямках. Він добирається до свого дому на Корабельній. Навкруги суцільні велетні, дев’яти — і більше поверхів. На балконах білизна, у дворах галас малечі, жінки сидять на лавицях, ведуть балачки. Все наче по-старому і все якесь інше.

Де ж його будинок? Онде він, на щастя, зберігся, стоїть між стандартними висотними коробками — скромний у три поверхи дім з червоної цегли, з великими вікнами, як будували в кінці війни і по війні («Господи, що це я згадую сьогоднішній ранок, як минуле!»).

Згадуй, не загадуй, а мусиш прийняти його таким, яким він є. І мусиш тішитися бодай своїй скромній кам’яниці. Заходь до неї. Стежечка давня, викладено ще в останній воєнний рік цеглою, яблуні біля ґанку, пощерблені цегляні приступці.

Він піднімається на другий поверх. Натискує на ґудзик дзвінка. Чекає з нетерпінням. Зараз кинеться в обійми своїй любимій Зіночці, своєму русявому «сонечку». Хутчіше б одчинила двері. Дзвонить ще, і ще раз… Двері врешті озиваються клацанням замка і повільно відчиняються. Сікора підводить очі. Перед ним чуже і начебто знайоме обличчя.