Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 59

Котрийсь з гостей попросив слова для маленького тосту за господиню дому. Улесливість так і перла з промовця. Президентові стало ніяково, він тихо підвівся і вийшов на веранду. Сперся на дерев’яну балюстраду, очі пославши крізь кипариси до моря. Срібна доріжка від місяця іскрилася загадково, тягнучись у невідомість і щось обіцяючи. Тут воно й сталося. Доріжка на морі, і саме море раптом чомусь примеркли, і прямо проти веранди між кипарисами засяяли вогнем вікна. Над водою й вікна? Схоже було на дивне видиво, чи, може, на якесь театральне дійство, яке так часто трапляється вечорами на пляжах, бо курорт на те і курорт, щоб дивувати людей. А, може, це великий прогулянковий катер? Проскочив випадково в заборонену зону, шукає місця для висадки пасажирів…

Тільки не чути мотору, і вогнів багато, і яскравість нестерпна, абсолютно неприродна яскравість. Зненацька Президент чує позад себе чиїсь кроки і, не обертаючись, вгадує їх: це підійшла дружина. Й так само вражено зупинилася перед вогнями на воді.

І ще хтось наближається. Цього разу, напевне, чоловік. Бо крок владний і рішучий.

— Пане Президент, я прошу вас: наберіться мужності, — говорить він за спиною в Президента. — Нам треба підійти до них.

Президент, обернувшись, бачить капранга Сікору в його елегантному офіцерському мундирі, і бачить трохи наполошене дівоче обличчя. Віруня в рожевій суконьці.

— Ти гадаєш, капранг, що це вони? — знаходить у собі силу запитати Президент.

— Не сумніваюсь, вони. — Голос у Сікори ледь дрижить, він говорить давким голосом: — Здається… це вперше в історії людства, товаришу Президент. Ті, що на судні, хочуть зустрітися з главою держави. З вами, товаришу Президент!

— То ходімо, — каже Президент, і миттєво сповнюється рішучістю.

Президент спускається сходами з веранди, і за ним спускаються інші, неквапно, сторожко, ніби в гіпнотичному трансі, по алеї, між шпалерами кипарисових дерев, прямо на вогні, на сліпуче сяйво, у якусь пекельну невідомість.

І вмить усім стає просто, легко і до неймовірності буденно. Що ж такого особливого, що перед ними над затокою завмерла срібляста громадина? Це ж, видно, те, що його називають «тарілкою», «НЛО», літальним апаратом міжзоряних блукальців. І воно невигадане, не нафантазоване, бо ж одного разу там на сторожовому кораблі вже дало про себе знати у каюті «Салюту», коли Президент вийшов з бойовим екіпажем у море на перейми зухвалого турецького лайнера.

— Вони дуже обережні, — пошепки мовить до Президента Сікора. — Чи, може, бояться нас?

Велетенська морська (або ж небесна) споруда, світячись жагучим внутрішнім вогнем, уся як вогонь і вся як незрушна міць, висить у повітрі за якийсь десяток метрів від берега. Лагідно жебонять під нею морські хвильки, споруда у спокої жде чогось, і здається, наче й оте сяяння в ній також сповнене чекання. Тоді капранг Сікора, пройнятий здогадом, знаком руки просить президентову дружину і Віруню відійти від берега. Всі тут зайві. Настала мить усамітнення, і нікому не дано тут бути. Нікому, окрім Президента.

Берег спорожнів. Настає тиша. Тиша, мов вічність. Сяючий велетень зливається з пітьмою. Й тоді Президент наважується запитати:

— Ви хотіли розмови. Я готовий до неї.

Дивовижна купа металу дивиться на нього пильно, сторожко, вичікувально. Сяйво з його глибин примеркає. І Президент, трохи нервово, знову промовляє:

— Якщо ви хочете контактів, я готовий до них.

В нього напружений, навіть з крапелькою остраху голос, він абсолютно самотній на вогкій прибережній гальці, він чекає голосу дивовижного Космосу і сам того не помічає, що перед ним мирна, дуже дружня, майже по-людськи налаштована споруда, може, й сама трохи настрашена цією зустріччю. І тут із сяючого нутра її озивається дивовижний голос… Ні, не озивається, а мовби рівним шепотом промовляє в душі Президента, тільки до нього мовить, тільки до найвищої державної особи в Україні промовляє:

— Ми вдячні за вашу згоду зустрітися з нами. І цілком здаємо собі справу з того, що ви, як і ми, завинили перед Космічним Розумом за таке тисячолітнє зволікання.

— В чому ж наше зволікання? — нормальним людським голосом питає Президент.

— Ми, цивілізації різних світів, не мали б так довго шукати контакти з братами по Розуму. Але Розум у своїй безмежній гармонії, зрештою, дав нам, людям системи Сиріус, змогу перейти межу відчуження, і тому ми з радістю готові іти на спілкування з вами. Наша радість тим більша, що з вашого боку досі не було спроб повторити негуманний експеримент Розуелу. Але то давня справа, і зараз не час повертатися до неї. Ми просимо вас вислухати нас і дізнатися про наші наміри і подальші дії.

— Я також радий чути вас, хоч і не знаю, хто ви і кого представляєте, — з добрим усміхом відповідає Президент. — Про людей Сиріусу я, даруйте, чую вперше.

— Ваше незнання не ображає нас. Хай буде вам відомо, що ми — гуманоїди і наші предки були народжені на вашій планеті Земля. Тож зараз ми прибули до вас, щоб відновити порушену гармонію тисячоліть і віддати належне нашій праматері.

— Слухаю вас уважно, — каже Президент.

— Найперше Сиріус, виконуючи волю Космічного Розуму, повідомляє вам про свій намір допомогти землянам і найперше — людям України в вашому нелегкому існуванні.

— Щиро вдячні вам за таку шляхетність. І чому стільки ласки для нас? — запитує, не приховуючи подиву, Президент.

— Сиріус, виконуючи волю Космічного Розуму, простежував за останні століття життя людей України і дійшов висновку, що вони, маючи високі достоїнства від народження, довгі роки піддавалися насильству і кривдам з боку сусідів.