Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 69

— Знаю, що ви турбуєтесь про батька. Але нам треба погомоніти. Маю до вас одну справу. Скажу прямо: приємну! І після вечері вас одразу відвезуть в Севастополь.

Розмова була короткою. Що скоїлося з ним? Чому летів на повітряній кулі?.. Втік від бандитів?.. З цим буде покінчено найближчими днями. Годі! М’ягкодухість місцевих правоохоронців стає нетерпимою, і втрутився Центр. Містерові Теренсові, мабуть, хотілося б знати, що скоїлося з його нареченою.

— Я все знаю… Боюсь і питати, містер Президент, — бовкнув Теренс, опустивши голову.

— Якийсь терорист випустив по ній цілу обойму, — каже Президент.

— Вона вбита тут… біля вашого дому… — Теренс взяв Президента за руки. — Благаю вас… не треба більше!.. Я все знаю…

— Ні, ви не знаєте головного!

— Що ж саме?

— Вона лишилися живою!

Це прозвучало для художника, як глас Божий, як сурма янгольська.

— В якому вона зараз стані, мені не доповідали, — сказав Президент, але одне відомо точно: вона жива, тішиться життям і щоденно обдзвонює севастопольську міліцію, шукаючи свого судженого. Принаймні, так сказав мені вчора по телефону капітан 2 рангу Серж Сікора. Гадаю, таке джерело інформації надійне?

— Абсолютне, містер Президент!

— Сікора навідується до неї щодня. Виявився справжнім дідусем-другом.

«Аби не на кладовище навідувався, — подумав Теренс. — Виходить, навіть кіл ери помиляються!.

Президент стояв перед відкритим вікном. Перед ним було море. Вічність вливалася в хату, незнана і бентежна, і художнику раптом здалося, що це древній капітан, з очима втупленими в далич, йому уже байдужа марність суєтних справ, він ладний забути всі зловісності ворогів і амбіції команди, він вестиме свій корабель через найпекельніші шторми і таки прорветься до своєї омріяної гавані.

— Вам не здається, Теренсе, що ви взяли на себе надто тяжкий вантаж? — запитав Президент, не відриваючи погляду від вечірнього неба. — Вас розстрілювали, хотіли знищити і принизити в печерах тевтонських бандитів, ви опускалися на дно моря й дивилися в очі людям далекої зорі Сиріус. Але ж ви могли й не піддаватися на такі заклики долі, могли б просто жити тихим, творчим життям в своїй благословенній і добрій Америці.

— Хто зна, чи таке тихе життя принесло б мені радість, містер Президент. До того ж, після відомих подій у Нью-Йорку життя там ніяк не тихе.

— А в чому ви вбачаєте справжню радість?

— Ну… принаймні, я радію, що пізнав вас, вашу землю… Може, це здасться вам надуманим і трохи арогантним, але я навіть радий знайомству з лицарями гірських печер. Вони не негідники. Боюся, вони всі давно стали жертвами свого патологічного германського фанатизму.

— Не такі вони й жертви, якщо мають по десятку мільйонів марок на своїх банківських рахунках. А Магістр навіть володіє кількома сталеварними заводами в Рурі.

— Ви й це знаєте, містер Президент?

— Мушу знати. Така моя посада.

— То чому ж ви терпите їх на своїй землі? Маючи полки міліції, надійних агентів, вивідувачів? Чому ви миритесь з існуванням самого факту тероризму на українській землі?

— Тут є свої складності. Тероризм страшний тим, що він не приймає відкритого бою, міняє місце дислокації, весь час ховається і панічно боїться влади… Але при цьому тероризм є найбрутальнішим виявом зневаги до людини. Виразом елементарної втрати гуманізму, чуття добра, жалості… Та годі про це! Практично проблема «тевтонців» буде вирішена найближчими днями. — Президент зробив паузу, подумав напружено. — Мене, відверто кажучи, бентежить і аж лякає те, що я перший серед лідерів світу вступив у реальний контакт з космосом. Це не означає, що таких спроб не робили інші визначні діячі і політики. Хоча б президент Кеннеді, якого я глибоко поважаю. Він, кажуть щось знав про інопланетян, він прагнув знайти з ними спільну мову і взагалі поставити цю проблему відкрито, перед усім народом, за що й поплатився своїм життям. Може, не лише за це, але й за це також. Гадаю, ви знайомі з його останнім перед трагедією в Далласі зверненням до нації…

— Я читав його послання. Трохи заплутане, якесь туманне, з натяками і недомовками…

— Гаразд, про це іншим разом, Теренсе, — перебив молодого художника Президент. — Скажіть мені зі всією відвертістю: от ви побували зі своєю коханою кілька годин в морських глибинах, ходили по їхніх рожевих залах, бачили рожевих людей, майже торкалися до них… Скажіть, коли ви піднялися на поверхню, вам не здалося те все виплодом вашої фантазії?

— Ні, не здалося, — сказав твердо Теренс. — Я сприйняв це в реальному плані. Мені завжди думалось, що ми стоїмо на порозі якогось шаленого відкриття. В це не вірили ні рядові громадяни, ні наймудріші вчені, ні церква. А тут я простягую руку, і ось воно! Новий світ! Правда, ще в 60-х Сартр вважав, що кожен факт слід піддавати сумніву.

Президент різко повернувся до Теренса.

— Як легко і просто бути філософом!

— В якому розумінні?

— В елементарному. Якби я був філософом — за покликанням, чи за фахом — я б дозволяв собі різні варіанти.

— Що вас гнітить? Сумніви?

— Мене гнітять не сумніви, а страх за державу. Чи може вона взяти на себе таку відповідальність?

— Не розумію, містер Президент?

— Нам обіцяна допомога. Тільки обіцяна! Якщо ми, українці, зможемо її взяти, якщо ми встанемо з колін нашої пасивності, збайдужіння, а часом і невігластва й безгосподарності… Повторюю: нам не дарують допомогу. Ми мусимо взяти її власними руками. Взяти оті мільйони кіловат енергії з глибин планети! І найперше це значить навести лад в своєму домі, і щоб кожен зрозумів, що йому випадає зробити, що він мусить зробити і ким має стати. Праця до виснаги, думка до абсолюту, кожна хвилина на обліку, і так кожного дня, і всі дні, і все життя. — Президентові наче забракло снаги, він опустився в крісло і заплющив очі. Аж тоді по довгій паузі мовив відстороненим, різким голосом: — Скажете батькові, президентові «Мажестік-12», що ми пропонуємо йому великий діловий контракт. Дуже великий, може, на роки, на століття. Напевне, разом з Росією і Федеративною Республікою Німеччина.