— Нащо ви мені все це говорите в святому храмі, гер німець? — тоном ображеної вигукнула матушка.
— Маєте знати, хто ми і нащо сюди прийшли, — вів далі патетично Магістр. — Світ розкладається. Дуже багато зброї на вулицях, у простолюддя. Дуже багато дітей виростає без батьків… Дуже багато темношкірих розповзається по землі. Хаос стає законом життя! І якщо цей хаос не припинити, цивілізація полетить у прірву. Хтось мусить його погамувати, Серафимо.
Найстрашніше було те, що слова його були близькі до правди. Але Серафима не приймала її. Душа настоятельки прагнула іншої правди, лагідної, суворої, милостивої і самопожертвеної. Може, й безнадійної, але все ж правди. Щоб була для людей і во спасіння людей!
— Так що ж, хочете нас знову завоювати? — пошерхлими губами запитала стара.
— Бог вас завоює. А Бог — це порядок, безжальний порядок, і в нього вам, українцям, і нам, германцям, знайдеться гідне місце. — Магістр глянув на годинник, знервовано підвівся. — Щось довго іде ваша Віра Олегівна Сікора. А жаль, ми хотіли порадувати її.
Вбіг посланий «лицар» і прямо з дверей випалив:
— Фрау Віра в церкві! Що накажете робить?
— Нічого, — відбуркнувся Магістр. — Вона все одно видасть нам космічний пароль. Без цього пароля космос нас не прийме.
Перемовилися між собою по-німецьки, стара їх не зрозуміла, але відчула, що лихо насувається. Нащо їм потрібна була Віра Олегівна? Нащо вона зайдам? Вдерлися в монастир, саме лихо від них. Мусила їх якось затримати. Безпремінно. За всяку ціну.
Тоді вигадала, отут за столиком, прямо дивлячись у вічі Магістрові:
— Ви посидьте, а я збігаю за нею… за вчителькою.
Німець підвівся нахмарений.
— Нащо ж так? Підемо разом.
Старенька вся зіщулилась, не могла рукою ворухнути, голосу подати. Мала вести їх до храму.
— Отже, ваша вчителька чомусь не вдома і не на уроці, а сидить з самого ранку в церкві. Дивно.
— Це вона затрималася… пізня вечірня служба…
— Дурниці! — вишкірився Магістр, широко крокуючи по великому, порожньому дворищу монастиря. Чорні поли його плаща розвівалися як крила столітнього ворона. — Бачу, пізно у вас правиться божа служба. Від вечора до рання. Ну, гаразд, і де ж вона, ваша церква?
Настоятелька ткнула пальцем у бік собору над урвищем. За ним уже з’явилося кружало ранкового сонця.
— Онде… тільки ви скажіть мені, нащо вона вам? — скімлила настоятелька. — Не чіпайте її! Вона ж добра душа… У неї родителі в Севастополі. Ще й замужем не була.
— Заміж ще встигне, — діловим тоном запевнив Магістр.
Наблизилися до церковиці, білої і якоїсь особливо ніжної, безборонної в цей тихий ранішній час. Серафимі зробилося раптом млосно. Знала, що дівчатка-ліцеїстки, мабуть, сплять всередині на лавицях, а прийдуть ці німчаки, побудять… І вони налякаються до смерті.
Зненацька перед самими сходами на паперть настоятелька опускається на землю. Розкинувши широко руки, починає затято бити поклони, примовляючи:
— Боже праведний… прости і помилуй… Боже славний, це ж я накоїла кривди… Я привела антихристів у твій святий дім… Прости мені, Боже всемогутній!..
Магістр із своїм «лицарським» почтом здивовано дивиться на стару. Ця азіатка Магістрові навіть симпатична, йому по-щирому жаль її. Що вона собі вигадала? Тут Магістр починає розуміти, що його сприйнято за вбивцю. Та ні ж бо! Він гадки не мав убивати якусь українську жіночку, вона йому абсолютно байдужа. Проте вона єдина… так, може, єдина в усьому світі особа, котра знає пароль космічного контакту… Хто оволодіє ним, той може напряму виходити в небесні ешелони, вести перетрактації з «сірими», «білими» і всілякими іншими блукальцями світів. Цей пароль сьогодні на вагу золота. «Сірі» — сволота, з ними пора кінчати, відриватися від них. Віруня… он хто йому потрібний! Тільки Віруня, чи як там її точніше? Віра Олегівна Сікора!
— Фрау Серафимо, — каже Магістр, рішуче підводячи стару настоятельницю з землі і ставлячи її на ноги. — Повірте, ми не збираємося кривдити вашу вчительку. Ми покидаємо ваші землі. Годі! Тут не дуже затишно для нас, арійців. Ми хочемо вже додому. І ваша Віра Олегівна має сказати мені лише кілька слів. Кілька нікчемних слів пароля. За це я її озолочу. Я вас озолочу!
У матушки полізли на лоба брови. Голос німця вразив її розчуленістю і відвертістю. Видно, не брехав. І не мав ніякого зла до Віри Олегівни. Ну, то й слава Богу! ~ подумала настоятелька. Може їм і справді пора уже забиратися звідси у свої германські землі.
— Ай справді тут щось не так, — повторив Зігфридові слова Теренс.
Вони сірими тінями вислизнули з церковної прибудови. Он неподалік якийсь сарайчик, шугнули в нього, обійшли навкруг, визирнули з-за рогу. І мало не наткнулися лицем в лице з якимось парубчаком у камуфляжній, військовій формі.
Стояли вражені, втупившись один в одного. Та раптом Зігфрид упізнав хлопця:
— Саша?… Ти чи що??
— Зігфрид! — щиро зрадів парубок, і голос його опав до таємничого шепоту: — А другий… стій, це ж американець Теренс! Чи не так?
Були знайомі.
Там, у «лицарському» гроті бачилися мимохідь, але то давнє, то минулося. Саша був із місцевих татар. Як його називали люди Магістра — «сином Чингізхана».
Саша Гафуров, здогадавшись, що й статечений джентльмен Теренс, і в’юнкий Зігфрид порвали з Магістром, вирішив бути відвертим:
— Наш великий лицар підземелля тікає. Зараз пішли до старої настоятельки Серафими. Душу їй видирають.
— А що з неї можна вирвати? Вони везуть з собою чемодани золота. — Зігфрид мерзлякувато зіщулився на ранковому вітерці, який повівав з гір. — Серафима бідна, як і її монастир.