Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 9

— Стоп! — підняв руку контр-адмірал. — Ви знайшли правильне слово: Космічне! Мені здається, ви були не просто в трансі, а?

— Мабуть, так, товаришу контр-адмірал. — згодився Серж. — Хоч конкретно я не можу згадати нічого. Я не бачив Космосу, не чув голосу Космосу, не побачив на власні очі, який він є отой — Космос.

Та контр-адмірал вже думав про своє, думав насуплено, суворо і трішки роздратовано. Він згадав минуле. Колись він учився на біологічному факультеті, мав захищати диплом. І все було б добре, якби не його чудернацьке захоплення космічними ідеями. Якраз тоді в моді бути теорії одного московського письменника-науковця про продуктивну силу сонця. Письменник стверджував, що людство живе за рахунок сонячної енергії, що сонячна енергія, постійне її надходження на землю через фотосинтез додає землі додаткову, абсолютно відчутну і абсолютно реальну матерію, так звану сонячну променеву матерію. Ставши на позиції того письменника, студент Севастьянов в своїй сміливій дипломній роботі фактично ледь не дійшов до заперечення теорії додаткової вартості Маркса. Нечуване в ті часи зухвальство! Мовляв, ми одержуємо свій хліб з космосу, писав студент Севастьянов, і ми повинні віддавати космосу всю свою душу! Ми повинні молитися тільки на нього і працювати тільки в його ім’я… Закінчилося все виключенням Севастьянова з факультету і мало не судовим розслідуванням. Севастьянов пішов у військово-морське училище (про що він не жалкував), і ось тепер він, відомий контр-адмірал, заслужений російський флотоводець, чує такі близькі його серцю речі. І розуміє, що це не фантазія. Якщо земна людина (той же Серж) може перенестися за кілька хвилин через півстоліття, то вона уже не просто людина, вона має усвідомити себе часткою всесвітнього огрому, часткою великого космічного розуму.

Одначе зараз заглиблюватися в давні свої теоретизування було не на часі. Контр-адмірал запитав Сержа про інше:

— Скажіть, чому ви не пройшли своїм сторожовим кораблем прямо на морську базу? І, взагалі, як там почувається мій батько? Це ж йому, здається, уже під 90 років!

— Сьогодні вранці, коли ми вирушили на чергове патрулювання… себто, як з’ясувалося, 57 років тому по вашому обліку часу, капрангові Севастьянову, моєму Другові і командирові, сповнилося тридцять п’ять. Місяць тому ми відзначали на іменинах його ювілей.

— Прекрасно, маю молодого отця, — щиро усміхнувся контр-адмірал. — Ну. а далі ж як?

— На базу нас не впустили… Черговий сказав, що такого корабля у них по списках не існує… І, взагалі, дав команду стати на створах і прийняти інспекційну комісію.

— Розумію, — мугикнув досить несхвально контр-адмірал. — Комісію ви не прийняли. Герої! Досить сміливо. А потім…

— Я вже відбув на моторному човні до берега. Не знаю.

— Власне, ви самі, Серже, нащо вирушили на берег?

— Ну, як це — нащо?.. Щоб піти додому. З ранку не був там. Побачити дружину. На жаль, вона вже давно в інших світах. Погомоніти з вами, з військовим начальством…

Зазирнула господиня дому Ніна Федорівна, розчервоніла від кухонних клопотів.

— Михайлику, — усміхнулася до контр-адмірала, — до телефону просять. Тільки не забалакуйся, кава і пиріг готові.

Дзвінок був від самого командувача. Голос трохи розгублений. День Перемоги видався нелегким. В адміраловому домі ішло чаркування, але, видно, без надійного помічника контр-адмірала Севастьянова командуючий нудьгував. І навіть був наче ображений.

— Ти без своїх хохлів не можеш прожити, — гудів він у трубку. — А запрошення командуючого тобі нуль!.. Гаразд, не виправдуйся. Мені доповіли, що чаркуєшся з «космічним пришельцем». Добре діло. Тільки почалося з жартів, а пахне смаленим. На оцей самий корабель «Салют» хотіли прорватися наші сусіди… Киїь… Ясно? А це вже велика стратегія. То наш древній Київ пхається в НАТО, то уже цілиться на «пришельців».

— Мають право, — кинув досадливо контр-адмірал, якого вколов розв’язний тон начальства. — їхні територіальні води.

— Не про те мова, Севастьянов, — гукнув добре захмелений командуючий. — А що під тією територіальною водичкою ховається? Може, твої інопланетяни привезли з собою яку-небудь ядерну цяцьку, що-небудь в цьому плані, а?

— Не розумію, товаришу адмірал.

— Україна вдає з себе покірливе ягнятко, а їм з космосу подаруночок. От і вся їхня святість. — Командуючий перейшов на діловий тон: — Я тебе попрошу… пригрій свого інопланетного. Розпитай, які в нього наміри? Чи не хотів би до нас на гарну посаду?

— У нього низьке звання. Капітан-лейтенант.

— Скажи, що дамо капранга. Можна й першого рангу. Є гарна вілла, біля самого моря, машина, охорона.

— Не згодиться, товаришу командуючий, — сказав з легким підколом Севастьянов. — Мені здається, що він прибув сюди не закладати міни, а влаштовувати мирні комуністичні суботники. Свого роду Кампанелла XXI століття.

— І для Кампанели робота знайдеться. Коротше, чекаю інформації. А якщо без жартів, доведеться взяти «Салют» під жорсткий контроль. Так що завтра починаємо діяти.

* * *

Першої ночі на українській, а точніше — на кримській землі Сержеві не спалося. Кабінет господаря дому був геть заставлений книжковими шафами. Вікна щільно закриті, бо книги, мовляв, не люблять зміни вологості й температури. Лежи собі, Серже, і чекай ранку.

Десь о півночі загриміла музика, зірвала Сержа з дивана. Почув роздратований Олегів голос, напосілися на когось, вимагали припинити нічне неподобство. У відповідь озвався дівочий голос: «Мені не спиться, що маю робити? Молитися на вашого гостя?»