Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 99

— Ви ж, товаришу Президенте, на піонерських зборах неправду сказали. Мовляв, забули кожушок вдома. Хотіли проскочити перебіжкою, через луг.

— Та жаль стало дурня., — мовив Президент, ніяковіючи. — Його б потурили зі школи.

— І це він учинив після того, як ви на всіх екзаменах по математиці й фізиці давали йому списувати задачки.

— Давав… Був такий гріх…

— То не гріх, то злочин перед совістю і правдою! — суворо проголосив на всю хату господар дому.

— Я б не наважувався добрість називати злочином, — різко відмігся Президент. — Діти виростають такими, якими виховуємо їх ми, дорослі. Інша річ, коли, людина чинить неблагородно в принципових питаннях… А втім, чи варто про це згадувати!?

— Якось саме згадується, товаришу Президент. І якраз в принципових питаннях, як ви висловилися.

— Так, тоді прощення бути не може! — мовив гість.

Тут він знову полинув думкою в минуле. Не таке вже й далеке. Коли став Президентом, пам’ятається, раптово відчув увесь огром справ, що навалилися на нього, іншим словом, як «огром» і не назовеш. Щось безмежно величезне, щось немислимо безконечне. І найгірше — щоденне, щомиттєве. В такі хвилини особливо відчуваєш потребу реальної підтримки, доброго слова чи поради. Надто у справах високої державної ваги, де твоє людське «я» зненацька стикається з безміром неосяжних проблем часу. Пригадується, були якісь фінансові ускладнення, якісь невиплати, недоплати, затримки. Кабмінові не вистачало кількох мільйонів доларів (ішлося про закордонні розрахунки). Звернулися до нього, Президента. А тут нагода: давній знайомий, що набув жирку у фінансових сферах, кажучи прямо — мільйонер солідного масштабу, попросив аудієнції. Давня дружба, шкільні роки, щемливе минуле. Зустрілися, бесіда вийшла теплою і щирою. Вельможний багатій, почувши про потребу в грошах з боку держави, весело сказав: «Чому б і ні? Ми державі, держава нам». Пообіцяв через кілька днів зателефонувати, щоб надати, тій справі прискорений хід. Але чомусь не подзвонив, І за тиждень не озвався. І за два не подав сигналу…. До речі, саме тоді з чиєїсь непорядної руки роздмухувався так званий «касетний скандал». Отож добрий дядечко-товстосум обачливо примовк. Заховався, мовити б, у кущах. Мабуть, узяв його переляк. Нащо, мовляв, лізти в політику? Нащо ризикувати своїми грішми? І хоч потому виправдувався і каявся слізно, біль в президентовім серці лишився назавжди.

— Так от, знаєш, Андрію, хто сховався тоді в кущах? Наш давній герой Загула.

— Як воно ніщо було, так воно ніщо і зосталося, — виніс суворий вердикт господар дому. — А за такої непростої ситуації людину наскрізь видно. В яку б вона машкару не ховалася.

Посиділи мовчки. Думки пригнітили і нагнали смутку. Враз Горбенко пожвавішав. В його очах зблиснула хитринка.

— Президенте, скажи мені, як воно там? На вершинах? Легко?

Гість схилив голову. І слова скотилися йому з вуст, як холодна роса:

— На вершинах, Андрію, завжди зимно. Ніколи не було так зимно, як тепер.

— Розумію. Всі навчилися критикувати. Надто у Верховній Раді. Багато балакунів розвелося.

— Чому ж балакунів? Вони правду кажуть. І критика їхня часто справедлива. Тільки так якось несправедливо виходить: вони на правді їздять, а мені доводиться впрягатися в людське горе. І бодай чимось пособляти нужденним. Законів не вистачає. Я їх благаю: правову основу мені дайте! Зробіть що-небудь, щоб не грабували країну паразити, щоб не вивозили піт і кров нашу!

— Знаю твої вимоги, та не всі до них дослухаються, — буркнув Горбенко.

Слово «кров» нагадало головлікареві операційну, де все було в трепетному борінні життя і смерті, і все залежало від його, хірургових, рук та його вміння, а, може, й від чогось вищого, святішого, незбагненнішого — чи й не від самого Бога Вседержителя! А Президентові те слово щемом віддалося в грудях від згадки про доповідні Генерального прокурора і від усіх тих, хто з болем і відчаєм вимагав від нього покласти край обезкровленню України, обезкровленню нації, вимагав унеможливити виїзд за кордон змучених безробіттям юнаків і дівчат, відплив робочої сили, божественних геніїв мистецтва й науки, усього, чим славилася споконвіків українська земля.

Президентові аж моторошно стало, бо як ніколи відчув раптово своє безсилля перед велетенським лихом. Мусив подолати його. Але де ж узяти сил? Серце рвалося від болю за скривджених і упосліджених, за змучених і голодних, у серця була своя межа витривалості, межа самозахисту перед лицем знахабнілих багатіїв-нуворишів, валютних спекулянтів, влазливих порадників і хитруватих словоблудів.

— Андрію, — мовив Президент, сковтнувши слину, — ти знаєш, я дуже втомився. А попереду ще стільки праці. І стільки болю!

— Нащо ж ти вліз у це діло? Хай воно святе, хай сто разів благородне. Але нащо воно тобі? — вибухнув докором і жалем головний лікар. — 3 твоїм технічним генієм! З заводами, лабораторіями, енергоблоками, світовими зв’язками, з потугами думки і мрії! Там був твій розум.

— Правду кажеш. Мій розум, може, й був найперше у техніці і точних науках, в електричних струмах і атомних станціях. Тільки мої станції й потуги, мабуть, не дуже гріють людей. Та й зараз, скільки ми не стараємося, нам мало тепла. Я сам мерзну, Андрійку! Недавно я приймав одного журналіста, розумного, відомого, всезнаючого. І він так добре сказав мені тоді: «У вас гарячі руки і гаряче серце!» Ти знаєш, я мало не повірив йому, щирості його слів. Та, виходить, та щирість була нещирою. По якомусь часі він опублікував статтю, де назвав мене «кримінальним» політиком. Тільки нащо ж було кривити душею? Нащо в очі так тепло мені дивився? Якби ж котрийсь із них, сміливих і велемудрих, провів у безсонні стільки ночей, як я! Іноді, повіриш, думаю собі: справді, нащо мені тягнути такого воза? Перевал же пройдений найважчий, промисловість пішла вгору, інфляція падає. За рік-два почнемо й багатих сусідів ліктями відштовхувати, щоб не застоювали нам дорогу. Іди собі, спочивай, онуків став на ноги! Але ж ні, бачу: не вийде.