Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 1

К оглавлению

1

Юрій Бедзик
ЛЮБОВ, ПРЕЗИДЕНТ І ПАРАДИГМА КОСМОСУ


 



...
ПОДЯКА СПОНСОРАМ

Автор і видавництво «Астарта» уклінно дякують Фонду сприяння розвитку мистецтв та ВАТ «Укрнафта» (Голова правління — народний депутат України Олег Салмін) за благородний доброчинний дарунок — пожертвування чималих сум на видання цієї книги. Маємо змогу ще раз пересвідчитися, який високий духовний потенціал закладено в душі наших людей. Адже всі наші здобутки в становленні незалежної української держави слід найперше віднести, на рахунок цього невичерпного потенціалу. Віримо, що народжена значною мірою завдяки спонсорській допомозі книга Юрія Бедзика «Любов, Президент і парадигма космосу» принесе радість усім, хто бореться за щасливе прийдешнє України.




ЛЮБОВ, ПРЕЗИДЕНТ і ПАРАДИГМА КОСМОСУ
Роман



Моїй коханій дружині, вірному помічникові Людмилі Івановні


Був травень 45-го року.

А точніше — велике і прекрасне число: 9 травня 1945 року, коли світ уперше зітхнув з полегшенням, сказавши собі — кінець! Берлін капітулював, німці підняли руки і визнали себе переможеними. Європейські народи якось раптово звелися з колін і побачили над собою бездонну глибінь неба, і повірили вперше, що то небо миру.

Гуляли в цей день по всій радянській землі. В змученому Севастополі також, на кораблях, в кают-компаніях, в тісних кубриках, під розквіттям бойових прапорів, у сурмах переможних маршів.

Декотрим вдалося вирватися й додому до своїх родин, іншим навпаки не поталанило, бо ж комусь малося нести службу. Берлін далеко, а тут морські рубежі, і всяке може статися, усякі хвилі накочуються, а ще, може, й недобиті фашисти десь затаїлися, бо недарма перед самим штурмом Берліну серед чорноморців пройшла чутка, ніби через Дарданелльські протоки пройшло кілька гітлерівських субмарин-смертників, котрих пропустили в Чорне море ображені турки, і тепер ті німецькі недобитки залягли на глибинах, і мають доволі пального, заряджені торпедами і тільки чекають слушної години для вчинення помсти.

Серед кораблів Чорноморського флоту був один корабель під назвою «Салют» — броньоване суденце з броньованим серцем, і йому в цей день найперше належало думати не про мир, а про війну, щоб вона, клята не повторилася більше ніколи. І тому судно, одержавши наказ, трохи сумовито, а, може, бадьористо вирвалося на патрулювання з севастопольської бази у морські далі.

О 12-й дня, коли корабель, поминувши Костянтинівський равелін впевнено ліг на курс, його командир капітан 2 рангу Севастьянов гукнув свого друга капітан-лейтенанта Сержа Сікору у свою каюту, щільно зачинив за ним двері і показав на столик. Там стояла скромненька пляшка «московської», а поруч неї два гранчаки і відкрита бляшанка консервів.

— Кінець війні, Серже! — видихнув сухими губами командир і раптом в пориві чоловічої завзятості обняв друга. — То маємо ж ми право? Доки ще я не погукав сюди офіцерів і мічманів.

— Маємо, Вікторе Степановичу.

— Я дав команду, щоб ішли найтихішим.

— Будемо іти найтихішим, Вікторе Степановичу, — покосував на пляшку худенький, світло-русявий капітан-лейтенант. — Доки вицідимо половину, буде поворот на 180 градусів і додому.

— То наливай, каплей, за нашу славну перемогу!

— Єсть наливати під кутом 40 градусів, — кинув жартома старпом Сікора.

— Щоб крові більше не лилося! І щоб пилося тільки за новонароджених!

Аж раптом на палубі загупотіли кроки, й почулися стривожені голоси. Капранг насупився.

— Трудна перемога виходить. І випити по-люд-ськи не дають, — буркнув командир. — Що там за діла?

До каюти ввійшов мічман Гаркуша, збілілий трохи і очі якісь розтривожені.

— Що там у вас, мічмане?

— Дозвольте, товаришу капітан 2 рангу…

— Не тягни!

— Нас атакують, товаришу капранг.

— Яка сволота?

— Схоже… підводний човен.

— Давай тривогу! — вигукнув капранг і перший кинувся на палубу.

Там було порожньо. Матроси розійшлися по бойових частинах. Тільки двигун реве, та дрож в усьому корпусі. А сонце над обрієм просто б’є в очі. Гарне світання! Зараз буде торпеда… Зараз ударить! Севастьянов піднявся на місток і наказав дати повний газ… Просрали!., такий день просрали..

Він дивиться з містка і нічого не бачить: ні торпеди, ні перископа ворожого човна, жах якийсь, підлість і жах!

Хтось унизу закричав:

— По лівому борту!

Командирове око майнуло по воді. Пробігло блискавкою, ніби знаючи, що мить погляду — це вже порятунок. Коли бачиш воду, чорноту хвиль, пекуче сонце — ти вже врятований. Смерть пронеслася. Нема торпеди…

— Круто праворуч! — гукнув керманичу.

Той різко пустив стерно у правий бік.

— Гей, там, внизу, на палубі — дивіться! Пильнуйте!

Йому відповіли спокійно:

— Пройшла і годі.

— Куди пройшла? — це вже голос каплея.

— Кудись… Нема її більше, товаришу капранг. Хай їй чорт світить у воді.

Аж тоді хтось змалював ситуацію. І стало всім ясно, що справді пронеслося біля самого борту, щось чорне, велетенське, і зникло десь попереду. Може, це була й не торпеда, а, може, торпеда, тільки скажено великих розмірів. Тепер уже далеко, і боятися її зайве. Довго буде плавати у хвилях.

Аж раптом знову хтось вжахнувся, тільки цього разу з правого борту:

1