Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 101

101

— Так, розумію…. Ну, що ж, готуйтеся. Я скоро прийду.

Це означало прощання. В очах головлікаря з’явилася похмурість. Мабуть, не думав вже ні про що, окрім операційної.

Підвівся і ступив до Президента. Той стояв біля столу і нервово тарабанив пальями по ньому.

— Я повторюю своє запрошення, — з притиском мовив Президент. — Якщо ти мені справжній друг, ти подумаєш…

Зненацька в кімнаті погасло світло. Чорнота миттю розпливлася по оселі. Усе на хвилю мовби загусло і стало велетенською чорною пусткою. І в тій пустці наче озвалася смертельно трагічна думка: що ж робити? Там, в операційній, теж немає світла! Там, де буде операція — темно і чорно.

У Горбенка болісно вихопилося з грудей:

— Знали, коли вимкнути!

Стояв у пітьмі, геть заціпенілий. Господи! Яка лиха година накликала це ідіотське відключення? Наче умисне, щоб продемонструвати перед Президентом всю безглуздість і всю нестерпність становища. Дроти, сніговії, енергосистеми, життя і смерть… і чортзна-що, коли вже ніхто не володіє ситуацією і ніяка, навіть президентська, влада не здатна щось учинити.

На вулиці гули машини, усе вже було готове до руху, відчувалася напруга, коли забувається миттєво все і кличе тільки далека дорога.

Горбенко стояв непорушно. Йому хотілося, щоб гнівлива присутність високого гостя врешті закінчилася. Тепер йому належало самому боротися з бідою, яка впала на нього.

— Дорогий Президенте, — мовив він дещо піднесенно офіційним тоном, — я мушу вибачитися і йти до лікарні. Але все одно оцей ваш приїзд до нас… ви самі… ти сам розумієш…

— Зайві балачки, — урвав його Президент. З кухні внесли запалену лампу, і його обличчя потепліло. — Не уявляю, як ви впораєтеся з операцією.

— Сам не знаю, — трохи непевно мовив головний лікар, окинувши поглядом темні кутки кімнати. — Є двигунець… побачимо.

— То ходімо, — взяв Горбенка за руку Президент, — побуду ще трохи з тобою.

— У тебе ж дорога, Президенте.

— Ні, ходімо. Хочу побачити, як ти впораєшся з ситуацією.

У лікарні вже горіли в коридорах гасові лампи. У палатах чаділи свічки.

Президент віддав комусь із супроводжуючих наказ:

— Організуйте вертоліт! Негайно! — Підійшов до Горбенка і взяв його міцно за плечі: — Мої хлопці не підведуть… Можеш перевезти в обласну.

— Якось буде, — кивнув Горбенко.

Пішли в кабінет головлікаря. Тут горіло дві гасових лампи. Принесли чай в гранчастих склянках, що нагадало про убозство лікарнянського господарства. А лікарня ж — святе місце. Народ до лікарів за всіх часів ставився з найглибшою шаною, близькою до містичного поклоніння. Тут і народжуються, тут і вмирають. Недарма раніше колгоспи утримували цілі лікарнянські комплекси, вибудовували цілі медичні містечка. Та й утримувать було неважко. Все ж дешеве, все за рахунок держави: і будинки, і апаратура.

— Мені незручно, що ми отак в темряві… — почав Горбенко, подзенькуючи ложечкою в склянці. — Бідність принижує. Та й відбиває охоту до великих справ. Ось ти, Президенте, припросив мене в столицю. Знаю, що маючи при боці друга-президента, я не бідував би. А що тут зараз? Випускники медінститутів тільки й позиркують на двері, щоб відбути положений строк і гайда до ваших столичних вершин.

— Я тобі казав, що на вершинах зимно, — відбуркнувся Президент.

— Зате там багатії жирують.

— Можеш не заздрити їм. Гризуться між собою. Ніяк власності не поділять. Органи МВС з ніг збилися, шукаючи замовників убивств. Іноді виходять по своїх каналах ледь не за океан. Оте «кілерство» мене просто катує. Викликаю до себе міністра внутрішніх справ, розумного, вольового, досвідченого. Яких людей дати в поміч? Наведіть лад у своєму господарстві! Чого вам бракує? А він печально дивиться на мене і з болем каже: грошей треба! Та де ж їх узяти? Бюджет не гумовий, дефіцит ікла показує, мов хижий звір.

Чай холонув, пити не хотілося. А світла все не було, і ніч за вікном здавалася просто безпросвітною. Справжня апокаліптична ніч. Надто коли знаєш, що десь неподалік в палаті лежить чоловік, якого будуть розтинати, якому, може, й жити лишилося… Та геть думки лихії! — мимоволі висварив себе Президент. Як не жени похмурі хмари з чола, вони все одно знайдуть свою стежечку до серця. Вмощуються біля нього чорними круками і підкидають йому смутку. Розумієш об’єктивну реальність: десь на перших порах після оголошення незалежності втрачено темп, кризові явища стала розвиватися за іманентними для них законами, пригаслі колосальні військові комплекси чавунними гирями потягнули господарство до розвалу… А ще ж в ейфорії самовдоволення люди почали втрачати чуття відповідальності. Кинулися тягнути неподілене й поділене майно в свої кишені. Упала якість товарної маси, упали закордонні прибутки з експорту…

Душа не знає, де шукати відраду. Навіть в морі під час відпустки не можеш спокійно покупатися, бо, як би далеко не відпливав від берега, а згадка про те й про те все одно хутчіше за тебе пливе.

— Зачекай трохи, Президенте, — підвівся з дивану Горбенко.

— Далеко?

— Побоююся за нашого неоперованого. Серце в нього здає. А попереду ж наркоз. Я миттю, — поклав гостеві на плече руку Горбенко і хутко вийшов з кабінету.

Повернувся по короткій хвилі, сів утомлено на диван біля гостя.

— Боюся за його нервовий стан. Він не знає ще найстрашнішого. Жінки його вже немає на цьому світі.

— Ти про хворого? — запитав Президент, мимоволі проймаючись тривогою. І подумав: треба ж було, щоб отак перед самою операцією відключили струм.

101