Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 102

102

— Ніякий він не хворий. Покалічений в дорозі. Не знаю, як він ще лишився живий. Дружина його загинула на місці. Сиділа праворуч. Я бачив труп.

Не уявляєш, яке жахливе видовище. Красуня небувала. Вся в норках, в золоті і брильянтах, наче поверталися з театру.

— Отака аварія?

— Отака.

— І що встановили працівники ДАТ?

— Простіше кажучи — наїзд на дерево. — Головлікар помовчав важко. — Не розумію, що вони собі думають, наші бізнесмени. Ну, маєш зайвого долара, купив собі «мазду», проїхався по селах, провідав кого хотів. Так нащо ж за стіл сідати, де чаркуються? Ще й дружину потім всадовив біля себе в машині, не прив’язавши її пасом безпеки. І результат: жінка одразу на місті… а він ще якось вчепився за життя. І оце будемо оперувати. Господи! — махнув рукою Горбенко. — Коли людині так багато дано — живи спокійно і не шукай лиха на свою голову. Воно саме знайдеться.

— Саме, саме, — зітхнув Президент. — Навіть не знаєш, звідки чекати. А, може, й добре, що не знаєш. Просто живи собі, як ти сказав — спокійно.

Десь за стінами в коридорах загупотіли кроки, почулися голоси, нервові і вимогливі. Шукали мовби головлікаря. Йому довелося знову визирнути з кабінету. І тут йому в лице вдарив промінь світла ліхтарика. Це був завгосп. Шапка набакир, лице червоне від морозу. Чи, хтозна, від чого.

— Заходь, — владно припросив його головлікар. — Чого мотаєшся як навіжений?

Чолов’яга переступив поріг, внісши з собою гарний запах морозяної ночі. Був натоптаний, в розстібнутім кожушку, очі сріблилися інеєм.

— Товаришу… Іване Павловичу. Біда!

— Кажи, не муч! — гримнув на нього стишено Горбенко.

— Двигун не можу завести. Акумулятор слабкий і не дає іскри. А воно ж, стерво, холодне, як смерть.

— Що треба від мене? — посуворішав голосом Горбунко, певне, знаючи ціну цьому крикливому й розгубленому господарнику.

— Коли акумулятор нікчемний, не буде діла. Іскра не піде. І нічого ми не заведемо.

— То що ти раніше думав, Полікарпе Семеновичу?

— Те, що й ви.

— Я тебе питаю: чому досі не подбав про справний акумулятор? Чому не вибив копійки на новий? Там же людину готують до операції… Живу людину! Чоловік, можна сказать, на грані, а ти шукаєш всякі виправдання. Так от, Полікарпе, іди до движка і хоч зубами його заводь.

— Та не заведеться ж, Андрію Павловичу. Не можу ж я сотворити чуда.

— Ти — завгосп. Розвів бардак у господарстві! — І ледь чутним шепотом кинув тому в лице: — Президент ось сидить, що він про нас подумає?

— Не знаю, що він подумає. А я вам давно казав: треба купувати новий двигун. Або й вообще ставити маленьку електростанцію. Як у соснівській лікарні… Ні, краще таки двигун. Бо на електростанції пуп розв’яжеться. — Завгосп втішно хихинкнув і позирнув на Президента. — Ото завтра ж їдьмо до міста і купуймо новий двигунець.

— Голову тобі треба купити нову! — зірвався на грубість Горбенко, і навіть у темряві стало видно, як збіліло від злості його обличчя. — Тоді ось що. Біжи в гараж і скажи: хай розігрівають «газика». Будемо везти хворого в обласну лікарню.

Однак було ясно, що це майже трагедія. До області від села було не менше ста кілометрів. Ста кілометрів по сніговицях і заметах, крізь темінь і мороз.

— Я ж казав: купіть або движок, або новий акумулятор, — заскиглив у мороці завгосп. — І в сільраді просив: купіть! Не мають коштів. А як хворіти чи на бюлетені відлежуватися в наших світлих палатах, то кошти є! Бюрократи прокляті!

Президентові стало ніяково слухати ремствування завгоспа-невдахи. Він підвівся з дивана. Підійшов до нього.

— А хіба акумулятор потягне? — запитав тоном неофіта.

— Мабуть, ні, — розвів руками Горбенко. — Апаратура підключена, штучне дихання. Та й світла треба побільше. У темряві не зшиєш ткань.

— Що не зшиєш?.. А, ткань. Тканину, значить? — повторив безглузді слова Президент, і йому стало моторошно від картини, яка спалахнула перед його очима: ніби побачив, як розпадається і вмирає жива тканина, спалювана на вогні. Тоді він узяв за лікоть головлікаря, відвів його вбік: — Прошу тебе, не переживай. Обійдеться без «газика». Вертоліт буде з хвилини на хвилину.

— Гаразд, посидимо трохи. — І повернувся до завгоспа, який сумно стовбичив у дверях. — Іди, Полікарпе, завтра поговоримо. І скажи, хай нам ще гаряченького чаю принесуть.

На душі в Президента ставало дедалі важче. Наче не в темнім кабінеті сидів, а десь у безмірній пустці, навкруги непроглядь, якась космічна порожнеча, і він уже не знає, як йому виборсатися звідси. Розумів одне: кидати товариша давніх літ напризволяще він не смів. Що з цим хворим якось знайдуть раду, в тому не було сумніву. І вертоліт ось-ось буде, і операцію в області зроблять «леге артіс» (десь чув це таємниче латинське визначення). Одначе розумів і просту істину: пробуксовка починалася з низів, з отаких занедбаних і забутих богом лікарень. А, може, й глибше: з безпорадності людських душ, з отаких завгоспів, як цей наївно-безпорадний Полікарп Семенович.

Його думки наче вгадав Горбенко. Сівши біля Президента на дивані, поклав йому на плече руку.

— Вибач, дорогий Президенте, що ми отак живемо-животіємо… Але ні ти, ні я в цьому невинні.

— Хочеш сказати: винна система?

— Ні, Президенте. Винна історія! Така вона була до нас, українців, несправедлива, така підступна!.. Влаштувала колись історичну Переяславську Раду. Та віддала нас російському царю-батюшці, цар — імператриці Катьці, Катька — гуляці Потьомкіну, і так котилось-докотилось до «батька всіх народів». — В голосі Горбенка просочилися нотки діловитості: — Що ти можеш зробити, коли вся українська економіка за радянських часів працювала на оборонку? Приїхав до нас у село один інженер з Харкова, із заводу Малишева до своєї матусі попити молочка, сили свої підкріпити. Дикі речі розказував! Виявляється, ми наші танки досі монтуємо із різних складників чи, мовлячи по-російськи — составляющих. Гармати привозять з Тульського заводу, двигун — аж ген з Челябинська, електрообладнання з Пітера… Ну, скажи, Президенте, коли цьому край буде? Невже тобі не доповідають?

102