Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 37

Проте в каюті їм сховатися не вдалося. Здалеку, із севастопольської військової бази раптом долинув важкий, гоготливий гуркіт, наче там шарахнув вибух багатотонного снаряду чи бомби.

— Боюся, хтось дуже невміло попрацював з вибухівкою, — сказав Серж.

Кинулися на ют, припали до поручнів, стали видивлятися у бік Севастополя. Господи, що то воно? Над містом піднімалася чорна хмара диму. Мовби пожежа чи й справді вибух. Серж глянув на годинник. Була четверта по обіді.

— Гаразд, ідіть з Теренсом в мою каюту, а я зв’яжуся з черговим. Щось мені ці дими не дуже подобаються.

За кілька хвилин він мало не влетів до себе в каюту, мав побіліле лице. Віруня з Теренсом аж підскочили з канапи. Що скоїлося?

— Страшне! Але є Бог на світі… — голос у нього уривався, він упав на стільчик перед письмовим столиком. — Зараз побачимо не тільки дим, а й чорні прапори на мачтах. — Які негідники! Які страшні негідники!

Віруня кинулася до «дідулі», обняла його: що там скоїлося?

— Боюся, що нашого Севастьянова вже немає в живих. — Він погладив Віруню по руці. — Не лякайся, може все не так і страшно. Черговий сказав мені, що в приміщенні штабу флоту хтось заклав вибухівку. Заряд неймовірної сили. Мав рвонути… власне, й рвонув на початку засідання Ради. На щастя, засідання у зв’язку з прильотом російського президента перенесли на годину пізніше. Якщо Віктор Степанович сів на своє улюблене місце біля бічної колони…

— Тоді накажи мотористові: хай дасть більше газу! — попросила Віруня зі слізьми на очах.

— Уже дав, люба моя онучко. Від нашого «Салюту» такі проблеми не залежать. — Він визирнув в ілюмінатор. — А хмарка таки стоїть над будинком штабу. Над самим будинком!

Нічого не переплутав черговий військової бази, точно назвав місце вибуху: будинок штабу Чорноморського флоту! Немає фактично вже ніякого будинку, нема розкішного адміральського кабінету з довгим, вкритим палітурою столом для нарад, нема картин видатних флотоводців світу: ні Ушакова, ні Нельсона, ні Нахімова… Вибух був такий сильний, що два поверхи над кабінетом геть знесені, і в проломі даху блідо синіє небо. Постаралися негідники! Ненависники слов’янства і православія, які вже давно облюбували собі Крим. Хто ж, як не вони, сотворили цю акцію помсти? Саме помсти за лінкор, який зникнув у глибинах Чорного моря або ж у глибинах неміряного часу і простору. І це зайвий раз доводить потребу негайних і рішучих, а головне — спільних дій.

На щастя, обійшлося без жертв. І допомогла саме спільність. В чому, можете запитати? А в тому, що й командувач російський і командувач український довго не могли узгодити, в якому кабінеті провадити оцю саму спільну нараду двох Рад. У росіян флот набагато більший, і кабінет командуючого набагато поважніший, але й українці свого не попустять, оце навесні одержали від міськради Севастополя новий гарний дім для свого штабу, то чому б не запросити до нього всіх російських і українських адміралів, контр-адміралів і віце-адміралів? Помилуйтеся, ми не якісь там хохли. На українській землі, в українському Севастополі ми ще не таке встругнемо!

Отут терористи (ясно ж, що підіслані Союзом Східних Держав!) і дали маху. Як було ними заплановано рвонути по узгодженому плану, в хвилину відкриття спільної наради, так вони й рвонули. А як саме це їм вдалося — чи з допомогою годинникового механізму, чи з допомогою радіопристрою — хай докопується спецвідділ. Зараз же обидва президенти — російський і український — забувши й про обід, заборонивши проведення всяких урочистих прийомів і зустрічей, фанфар і дефіляд, гарматних салютів і телетрансляцій, хутко сідають в якійсь досить скромній кімнатчині, запрошують до себе обох командувачів і ставлять перед ними одне питання: що тут діється? Чому Севастополь мимоволі перетворюється в найболіснішу точку в Європі?

Нічого певного не можуть сказати президентам командувачі флотів. Одне їм ясно: є в цій історії хтось, кому довелося відчути пряме зіткнення із подіями. Є й такі, котрі були пожовані цими подіями, кинуті на саме дно, потоптані, понищені. Наприклад, командир корабля «Салюту», нині контр-адмірал Віктор Степанович Севастьянов…

— Погукайте цього контр-адмірала! — пропонує український Президент. — Послухаємо бодай одну конкретну людину.

— Так це ж я, товаришу Президенте, — підводиться перед українським лідером командуючий російським ЧФ. — Я справді пережив чимало… Може, вам доповідали, що мій сторожовий корабель через п’ятдесят п’ять років повернувся в Севастополь…

— Ах, пам’ятаю, — сумно посміхається український Президент. — Страшна гра космічних сил, чи не так? І як ті сили поводяться зараз? Чи не їхніх оце рук справа — вибух?

— Довго пояснювати, товаришу Президенте. З ними я останніми днями не мав спілкування. На прийомі, так би мовити, у товариша Космосу побувала одна чудова жінка. Дивовижна жінка! Сьогодні ж вона прибула звідти.

— Звідки? — підключається до розмови Президент з Москви, невисокого зросту, худорлявий чоловік, років на двадцять молодший за свого українського колегу.

— Хай вона сама вам розповість, — з прихованою усмішкою відповідає Севастьянов. — До речі, вона тут, в приймальні.

Погукали Віруню. Впурхнула до кабінету в своєму рожевому платтячку, завмерла на порозі. Президенти і адмірали з приємністю оглянули її з ніг до голови. Дівча ж іще, який там космос. Але личко серйозне і губенята суворо стиснуті. Стріпнула нетерпляче головою, мовляв, що хотіли від мене? Запитуйте!