Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 45

Їм дають таку змогу. Каплей Ґудзь і барон Реттіган в супроводі капітана спускаються в трюмне приміщення. Тут цілковитий порядок. Всі трюмні відсіки завалені, а точніше — акуратно заставлені ящиками з цілком мирними апельсинами і цитринами. Стюарти в блакитних кітелях пояснюють, що і як, показуючи документи і всілякі сертифікаційні посвідчення.

Доводиться вірити. Капітан з толерантною посмішкою запрошує всіх до себе в каюту на товариську каву. Час у нього є. Хай вибачить їм командир сторожового корабля за затримку і надто ретельне влагодження формальностей. Прозіт, панове! Можна підняти навіть келих за мир і віру в Аллаха, за добру далеку Америку, за…

Йому не вдається домовити свій тост, як в каюту, в її бронзово-золотистий блиск і розкіш, зненацька вдирається істеричний вереск:

— Нема тут Аллаха! Нема тут віри!

На порозі стоїть опецькуватий чоловічок у мундирі морського офіцера. Кошлаті чорні брови видають в ньому турка. Він іде навкруг столу, наближається до капітана і тепер уже кричить йому в лице:

— Хай вони знають, хто ти насправді! Годі дурити весь світ, Кемаль! Твоя остання година пробила!

Це дико, дивовижно, прямо-таки непристойно, щоб отак верещати в лице самому капітанові велетенського білого лайнера. Але, мабуть, чоловічок має на те право. І капітан дозволяє йому такий шалений, такий непристойний вереск. Аж врешті, набравшись рішучості, повертається до контролерів і з вибачливим, тонко-затиснутим в кутиках рота усміхом пояснює їм:

— Даруйте йому цей дикунський вибрик, панове. Вважайте його психічно ненормальною людиною. Це брат моєї покійної дружини, якій по праву спадкоємності належав цей корабель. Він не хоче змиритися з тим, що за законами турецької республіки чоловік покійної наслідує майно першим серед усієї рідні. На ґрунті такої втрати він, як бачите, трохи зсунувся з глузду. Що ж, я взяв його в екіпаж і мушу терпіти такі непристойності.

Проте психічно неврівноважений офіцер не вгаває. Сварка переростає в бучу. Нападник кидається на свого високоповажного родича з кулаками, шарпається, мало не б’ється в конвульсіях і, врешті, витягує з кишені якусь чорну металічну річ… Що це, о Боже? Та це ж граната, справжня, бойова граната!

— Зараз буде край усьому! — шипить він і одним рухом вириває з гранати чеку. — Баста! Або ти зараз же, у цю мить випишеш мені десять мільйонів доларів — бо ти, я знаю, найбагатший капітан у республіці, — десять мільйонів ти віддаси мені за те, що колись обікрав мене біля труни моєї сестри, — або я розповім цим панам усю правду про твій вантаж і про тих волонтерів, яких ти везеш у трюмі серед ящиків з апельсинами… Що, ти не згоден? Ти хочеш добути з кишені револьвер?., не вийде, Кемаль! Граната вибухне першою. Панове, даруйте мені, але це не я вб’ю вас, а капітан Кемаль Сараджоглу… Він — негідник, він везе у своїх трюмах розщеплений уран, йому дарма, скільки невинних людей буде вбито зарядами з цього урану. Він готовий за свої мільйони підірвати весь світ…

У капітана було лице мертвої людини. Розумів: одного необережного поруху було досить, щоб граната рознесла каюту, розшматувала його.

— Я згоден, — видушив з себе капітан. — Але моя чекова книжка в сейфі, у моїй спальні. Я піду туди…

— Ні кроку! — зашипів офіцерик. Знав, що капітан обдурить його, може, знищить, розчавить, викине за борт. І тут його погляд впав на старого барона. — Оцей пан буде гарантом! Ми перейдемо на його корабель. Ти підеш з нами… І знай… Якщо я відпущу пальці — тобі каюк! Вперед, вперед! І скажи своїм лакизам на палубі, що я вмру тільки разом з тобою. Вперед до трапу!

Те, що побачила команда «Салюта» в шлюпці, всіх спантеличило вкрай. До сторожовика причалював сам капітан білого лайнера — це було видно з позументів на його сяючому мундирі. Правда, вигляд у капітана з борідкою-еспаньйолкою видавався не дуже капітанським. Сидів якийсь зіщулений, пригноблений, наче ждав кожної миті смерті. Вона, власне, й була поруч нього, в особі щупленького морського офіцерика, котрий дуже кумедно тримав над головою руку. Хто ж знав на «Салюті», що в руці миршавенького чоловічка була затиснута граната? Аж до тої миті, коли шлюпка причалила до сторожового корабля, і з неї на палубу по мотузяному трапу піднялися іноземці й за ними капітан-лейтенант Ґудзь і барон Реттіган.

Сцена трохи комічна, але ще більше зловісна. Капітан намагається витлумачити (на гарній англійській мові) загальну ситуацію. Мовляв, ось цей тип — член його екіпажу, геть скажена людина!

— Я не скажена людина! — протестує офіцерик. — Це він негідник і злодій! Він везе в своїх трюмах…

— Мовчи! І викинь за борт свою дурну гранату, — блискає на офіцерика вуглистими очима капітан. — Якщо скажеш бодай одне слово, тебе прокляне Аллах!

Мабуть, офіцерик таки втямив всю недоречність своєї поведінки і навіть знітився перед чужоземцями. Але все ж стоїть, не опускаючи руки з гранатою. Войовничий і нікчемний, роз’юшений і безсилий. Щось одначе треба робити. Матроси «Салюта» стоять нахмурені, стоїть в нерішучості і командир корабля капранг Серж Сікора.

Раптом з’являється Президент. Глянув, оцінив ситуацію і спокійно підходить до офіцерика. Той занімів. Що за чоловік у спортивному костюмі? Усміхається доброзичливо, протягує руку і враз вириває у нього гранату. Короткий розмах, і вона летить у море. Ще секунда, і з глибини долинає глухий вибух. Тільки водяний вир з бульками виплеснувся нагору.

— Будемо вважати інцидент вичерпаним? — з веселим блиском в очах питає Президент.