Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 48

— В міру мого скромного таланту, містер Президент, — опустив голову Теренс.

— Скромняги ви, американці! Маєте бюджет на півтора триліони доларів, але не забуваєте про скромність…

Президент не знає, як повести далі мову. Перед ним майбутній фінансовий король Америки. Сьогодні він в захваті від красоти кримських пейзажів, його молода душа сп’яніла від кохання, але завтра, ставши на свою строгу американську землю, він повернеться до такої ж прозаїчної дійсності.

— Як вам морська «одіссея» на дні Чорного моря? — запитав Президент.

— Та ніхто досі не хоче повірити нам, — винувато стенув плечима американець. ~ Навіть мій батько Пауль Реттіган піддражнює мене, каже, що ми були не на морському дні, а в гроті кохання. А, взагалі, цивілізація довго буде брати під сумнів космічні відкриття. Не вірити — набагато легше, аніж вірити. І це дуже небезпечно, як на мою думку. Час консервативного скепсису тільки відтягує катастрофічні наслідки. Ми справді були там, в морських глибинах. Мої кримські колеги-художни-ки досі в шоку.

Його перебила Віруня. Як всяка жінка, була набагато красномовніша і переконливіша. Емоції, ось що покоряло в ній. Стала з наївною безпосередністю і захватом описувати підводні «хороми» інопланетян, отих самих «морських братів»: рожеві стіни, рожеві вбрання і навіть їхню наче рожеву мову.

— Ви вже назвали їх «братами»? — щиро здивувався Президент.

— Ну, скажемо, людиноподібні істоти. Дуже дивні. Просто дивовижні. Дивовижні страви їхні, дивовижна музика. Мені їхня музика сподобалася особливо! Не порівняєш з нашою, земною. Тим паче з нашими какофонічними, модерністськими мелодіями.

Віруньчина розповідь сама була, як чарівна мелодія ніжної душі.

— Подумати тільки, за сотню кілометрів від Севастополя у морі якесь підводне царство! Мені досі це не вкладається в голову, — лепетала жінка, вся аж збіліла від екстазу. — Це, здається, десь отут, де ми зараз пропливаємо. Казка! Хіба неправда, товаришу Президенте?

Її захват викликав в президентових очах іскорки легкої іронії. Слухав її уважно, вірив і наче не вірив їй. Аж нарешті дозволив собі слово:

— Може, і в мені ще трішки невіри, люба Віруньо, — озвався по хвилі. — Клятий консерватизм! Не так просто від нього збутися. Але якщо це все правда… це істинно казка! Переворот! Я з дитячих літ захоплювався фантастикою. Жюль Верн, Олексій Толстой, Беляев, наші новітні фантасти, такі, як Олесь Бердник… І виходить, все те, що ними намислене — не дуже й фантастичне.

— Пробачте, ви ж чули слова… хай не слова, а голос «червоного ока» в каюті капранга Сікори, і тут уже важко сумніватися, — кинула наче з легким докором Віруня.

— Так, чув. — Президент все більше настроювався на ділову, практичну ноту в розмові: — Я ось що думаю. Допустимо, це все факт… Допустимо — абсолютна реальність. Тоді запитаю вас: які енергетичні джерела вони там розшукують в глибинах? І якими енергетичними благами хочуть ощасливити нас?

— Я не спеціаліст… мені здається, це все зв’язане з величезними тектонічними розломами земної кори, — спробувала вдатися в химери пояснень жінка. — Якась плазмова енергія чи що. І все те для нас, для України. Маємо начебто під собою величезні запаси цієї шаленої плазмової енергії. Потуга на тисячі років!

— І коли ж ми дістанемося до неї? Тобто вони дістануться?

— Не знаю, — знизала плечима Віруня.

— Може, через тисячі років?

Втрутився в розмову Теренс і згадав: «космічний брат» казав щось про лідерів… Він казав: треба зустрітися з лідером, з вашим лідером. І лідер зробить… «Найближчим часом ми зустрінемося з вашим лідером», — пообіцяв він.

— Що ж, більше ждали. Почекаємо ще, — сказав Президент. Лице його пом’якшало, він звів брови, як у хвилини задуми. Почуте змушувало повернутись до реального. Він підняв очі, привітно глянув на Віруню і Теренса. — Спасибі, друзі, що взяли на себе важку місію. Як то мовиться, історія вам цього не забуде.

* * *

Після морської подорожі минув місяць, може, й більше. Президент уже повернувся до своєї столичної резиденції, зустрів кількох поважних гостей 3-за кордону. Навалилися клопоти й клопоти. Південь України гуркотів комбайновими моторами, схід озивався глухим ремстивим гомоном страйкуючих шахтарів, не стихли після весняних галасів і розлогі київські майдани. Кожен робив своє діло. Кожен мав свою рацію, як то кажуть брати-поля-ки. Бо й справді, хіба не поспівчуваєш котромусь затятому політику, який позбувся влади й авторитету, а зараз ось нагода: нагадати про себе.

Під кінець літа Президент знову вирвався на кілька днів у милий серцю Крим. Провідав перед тим гранітно-залізний Севастополь. Там спокій, тиша, на виноградниках мліють під сонцем янтарні грона, пенсіонери з попеченими спинами зрання й до смерку пораються серед своїх зеленолистих друзів.

Не доїхав Президент до своєї морської віли. В Севастополі виникли ускладнення. За один день з прилавків крамниць, з базарних столів скуплено геть чисто все. Не купиш ні буханця хліба, ні курячого стегенця, ні яйця. Ловко хтось поорудував, постарався на злість трудовому люду.

Пустили чутку, що влада начебто прибрала продукти, аби мати резерв на чорний день. З Сімферополя подзвонили, що там така ж халепа. Вже ледь не до паніки дійшло. А тут курортний сезон в розпалі, ще чого доброго пляжі опустіють, розвалиться весь курортний бізнес.

Одначе тривало це недовго. Підпільні скупники як з’явилися, так і пощезали, пішли начебто у глибоке підпілля.