Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 55

— Містер Президент, — обірвав довгу мовчанку барон, — нацистське минуле справді було дикою химерою, виплодом хворобливої психіки фюрера. І я б не хотів, щоб цей нацистський кошмар поклав відбиток на мою…

— Вибачте, — чомусь розсердився Президент, — давайте говорити реальними категоріями. Якщо вже ми ведемо мову відверто, то не забувайте, що Гітлер звертався до історії і плів свої, як ви кажете, химери дуже конкретно. Я можу вам нагадати про це, бароне.

— Але ж прошу, — весь підкинувся старечим тілом Пауль Реттіган.

— Наскільки мені відомо — даруйте, я не історик і можу помилятися — Гітлер обожнював знаменитий спис, яким було добито на Хресті Спасителя.

— Ви маєте на увазі спис, яким Гай Касій, представник Понтія Пілата пронизав тіло вмираючого Христа. Так?

— Саме його я маю на думці, бароне. Кажуть, що приходячи в австрійський музей, фюрер годинами простоював перед цим списом і там в музеї він прийняв ухвалу присвятити себе культу Зла.

— Не заперечую цього, містер Президент.

— Бачите, бароне, ви зводите все ледь не до теоретичної, якоїсь дуже абстрактної містики, — не без злості вигукнув Президент. — А я хочу нагадати вам, який слід та містика полишила на нашій землі. Так, Гітлер вважався містиком, це правда. Гітлер вірив у астральні битви чорних і білих енергій, він визнавав реінкарнацію сильних осіб для завершення їхньої місії в новому житті. Але вся ця беліберда не така вже й безвинна, дорогий мій бароне. І віра фюрера в демонічних надлюдей також була не безвинною, не наївною і химерною. Ваш фюрер шукав конкретні, дуже жорстокі, дуже порочні контакти з астральними силами для війни і завоювання народів. Він прагнув не якоїсь умоглядної війни, а елементарного масового убивства людей, винищення мільйонів. — Президент раптом відчув калатання серця, і йому подумалось, що така важка балачка може закінчитися для нього сердечним нападом. — Та з мене годі, пане бароне! Бо мій батько, мій добрий, лагідний татусь був розчавлений його містикою. І сьогодні, як я здогадуюсь, нащадки фюрера хочуть розчавити й вашого сина.

— Ви знаєте щось про нього? — похопився барон і також підвівся з плетеного фотелю.

— Так, знаю дещо… Власне, ми здогадуємося про деякі справи.

— Скажіть, він живий, мій Теренс?

— Боюся, не тільки живий… — Президент урвав на слові. — За нього вчепилися ваші земляки. І викрали його не для вбивства чи викупу, а для своєї нової магії. Звичайно, чорної.

— Нічого не розумію, містер Президент.

— Ходімте в мій кабінет, я вам дещо покажу. — Президент кивнув у бік дверей, пропустив поперед себе старого. На дорозі їм зустрівся президентів помічник, зосереджено-строгий молодий чоловік у білій тенісці. Президент, вибачаючись перед бароном, відвів помічника вбік, похитав докірливо головою: — Я ж вам казав, Павле: зранку годину на пляжі! Щодня! Ви зовсім не засмагли. І по обіді теж. Ви не взяли на себе крапельки сонця, а нас чекають в Києві важкі справи. Ну, що там нового?

— Був дзвінок із Севастополя, — стиха промовив помічник. — Трохи дивний дзвінок. «Червоне око дивиться на вас», — так повідомив хтось зі штабу українського флоту.

— Ясно. Капітан 2 рангу Сікора? Чи, може, Севастьянов, командуючий російським флотом?

— Не назвався, але мені здається, що це капранг-2.

— І ніяких пояснень?

— Єдине — про «червоне око»… Сказав, сьогодні під вечір.

— Господи, і тут містика! — відмахнувся Президент з затаємниченим усміхом. І вмить похопився: — Що ж, будемо чекати. Напевно, це канал з Космосу. Тоді, Павле, іди на море і потім весь день не відходь від апарату. Надто під вечір. Справа може набрати особливого повороту.

В кабінеті,який за кількістю книжкових шаф нагадував філіал московської «ленінки», Президент всадив барона в зручний фотель біля вікна, сам пройшов до письмового столу, погортав папери і добув з них аркушик.

— Прошу вас, бароне. Прочитайте цей лист. До мене.

— Який лист, містер Президент?

— Здається, від нього.

— Не розумію, містер Президент… — Старий обережно і водночас з побожною шанобливістю бере до рук аркушик, добуває окуляри, кладе їх собі на носа і починає читати, безгучно ворушачи губами:

«Глибокошановний пане Президент України! Вважаю за велику честь для себе писати Вам цього листа. Хто я такий, Ви, мабуть, здогадуєтесь. Головне не в тім. Головне в проблемі спасіння Української держави, якою Ви з таким достоїнством керуєте. Тільки Ви, глибокошановний Президенте, сьогодні маєте достатній авторитет і реальну владу в Україні, щоб відвернути її з того сакраментального шляху, який веде український народ до прірви загину. Повторюю: Ви і тільки Ви!

Не можу не визнати, що дякуючи Вашим сміливим і послідовним реформам останнього часу ви почали жити краще. Та до повного благополуччя на кшталт європейського, а тим паче американського, вам ще ой як далеко! Та найстрашніше жде попереду.

Знову з’явилася загроза поневолення вас північним сусідом. Він уже не просто стукає до ваших дверей, а й сміливо переступає через ваш поріг. Він має нафту й газ, величезні людські ресурси, могутній промисловий потенціал і до того ж чуття імперського владики, якому все дозволено. Він скуповує ваші підприємства, влазить у вашу банківську систему, диктує вам зовнішню політику. Добре, що Ви, пане Президенте, ще якось знаходите в собі мужність часом чинити цьому опір. Та чи надовго це?

Хочу закликати Вас, пане Президенте, кардинально і остаточно повернутися на Захід. Там ваше спасіння, там найвищі технології, дух істинної свободи і демократії. Кажуть, ви з’єднані з північним сусідом узами слов’янського братерства, кревними і релігійними зв’язками. Але ж ці узи і ці зв’язки не завадили північному сусіду триста років з гаком товкти вас, українців, у багні, та й потому, в царстві «великого Кормчого» висмоктувати з вас кров і сили, національну гідність і залишки державного чуття.