Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 56

Хай північний сусід живе своїм життям. Ви будете жити разом із Європою й Америкою нашим життям. Така логіка планетарного існування.

І ще одне, може, найважливіше. Найближчим часом великий космічний Брат почне поставляти в Крим, а затим і в Україну, необмежені, фактично безкоштовні маси енергії, добуті з дна Чорного моря. Я знаю, що це реально, бо мав нагоду бути з одною прекрасною жінкою в підводній штаб-квар-тирі інопланетян-сиріусців. То не Космічний Брат, а сам Бог посилає вам такий благосний дарунок. І це ще одна нагода порвати вашу вимушену залежність від Півночі. Тепер ви всесильні і непереможні! Уклінно прошу Вас, глибокошановний пане Президенте, скористатися з такої нагоди і піти в родину західних друзів. Вони зичать нам добра і чекають на вас.

Пишу Вам цього листа, маючи в серці віру і надію на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління.

Теренс Реттіган.»

Президент довгу хвилину спостерігає за реакцією, яку лист справив на старого барона.

— Теренс… Теренс… — шепоче сивоголовий барон. — Мій син пише такого неймовірного, такого зухвалого листа самому Президентові великої держави! — усмішка ледь прихованої втіхи і заразом ніяковості пом’якшує йому вуста. — Слава Богу, він живий! Мій син живий!

— Принаймні, сайт в Інтернеті підтверджує ваш здогад, бароне, — каже задумливо Президент.

— І де ж він зараз? Звідки звертається до вас?

— Шукаємо.

— За кордоном? В морі? В небі? Серед отих космічних Братів?

Президент натискує на дзвіночок і просить принести кави. П’ють мовчки, в обох на лицях вираз абсолютно різний. Старий барон з явним чуттям полегкості, майже божественного воскресіння дивиться усміхнено в підлогу. Президент трохи розтривожений, і заразом обличчя його видає печальний смуток. Мовляв, як легко давати поради і як гірко виконувати їх.

— Мене не хвилює, звідки це надійшло, — говорить він по хвилі. — Важливіше інше: хто за цим стоїть? Хто так глибоко осягнув смисл нашого життя? Чому в цьому листі так багато розумної слушності і так багато провінційної простоти?

Зненацька у старого сіпнулися сухенькі губи. Зціпивши руки, він, наче в якомусь просвітленні, зводить очі на Президента.

— Стривайте, містер Президент… Дайте мені аркушик… Як тут написано в кінці? — Барон перечитуєте останню фразу: — «Маючи в серці віру і надію на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління». — Очі старого теплішають, в них проблискує спомин: — Боже мій! Це ж наш родинний знак! Від давніх давен у нашій сім’ї було прийнято: якщо хтось писав листа додому під примусом обставин чи умовностей, то умисне додавав оцю фразу: «маючи в серці віру і надію». Так, його приневолено. Але він був певен, що лист обов’язково буде показаний мені, його батькові. І тому він, по-суті, сповіщає нам свої думки-поради. Хоча в цій фразі… — Барон замислюється. — Стривайте, в цій фразі є деталь, доповнення… Абсолютно точно! Є доповнення, яке мусить бути поправкою до тексту. Ось послухайте: «маючи в серці віру і надію», і далі — «на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління». Овва! Містер Президент! Мій син подає вам лише кволу пораду, він хоче, щоб далі Ви самі поміркували над нею і вчинили так, як велить Вам ваше сумління.

Президент і собі ще раз передивляється аркушик. Тоді повільно опускає його додолу. Такий поворот йому вельми потрібний. І вельми обіцяючий.

— Мабуть, сигнал відправлено людьми, далекими від України. Бо наші люди мудрі і сваритися, а тим паче рвати дружбу з північним сусідом не збираються. А щодо деякої агресивності цього сусіда… ваш син має певну рацію. Що ж, доведеться тільки з’ясувати, хто так влазливо і так однобоко підказував вашому синові, — і глянувши ще раз на писання, Президент каже до старого з делікатною ввічливістю: — Бароне, даруйте мені. Я не маю часу затримувати вас довше. Як бачите, дещо прояснюється. Повертайтеся в Севастополь. І чекайте від мене сигналу. Теренс Реттіган безперечно захоче зустрітися з вами. І, я певен, саме в Криму, на нашій українській землі.

Президент, відклавши папери, зробивши на них свої позначки, іде з дружиною на прогулянку до моря. Галька хрумтить заспокійливо, перекочується, давить горбасто в п’яти, на морі абсолютний штиль. У дружини не дуже веселий настрій — прочитавши листа від Теренса Реттігана, пройнялася тривогою. Може, й досадою. Всі повчають її чоловіка, багато велемудрих на землі, а насправді кожен дбає лише про свій інтерес, про свою будучину. Переживає за свого чоловіка Людмила Іванівна. Либонь, більше, аніж він сам переживає.

— В які ж лабети втрапив наш геніальний художник? — з легким глузом мовить дружина, відчуваючи полегкість від думки, що з Теренсом усе гаразд.

— Маю один здогад, — каже Президент і, вибравши при воді кругленький камінець, жбурляє його понад хвильками. Камінець летить стрибливо, черкаючи хвильки, чим завдає Президентові втіхи. — Бачиш, який він моторний. Три… ні… чотири кільця… А я собі загадав: якщо підскочить чотири рази, чекаймо якоїсь важливої новини. То ж вона й буде. «Червоне око» згадало про нас. Гадаю, не даремно. Має бути щось велетенське, моя люба. Взагалі, нам поталанило. Сиріус з древніх часів вважався зіркою щастя.

— Плутаєш, мій дорогий Президенте, — хитає заперечливо головою дружина, і її темно-каштанове волосся гарно стріпується на її плечах. — Сиріус — то зірка ранньої мрії. Ну, й звісно ж — кохання.

— Даруй, я в цьому не майстер, — сміється Президент.