Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 57

— Мусиш бути. Таку державу взяв собі на карк.

— Взяв. І несу. Падаю і все ж таки несу!

— Зізнайся: і кидати не хочеш, — піджартовує дружина, дивлячись закоханими очима на свого чоловіка.

— Зізнаюся: не хочу! А якщо по-чесному, просто не смію, Людонько. Жаль своїх прорахунків. Хоч декому з критиків здається, що мені все одно. Там не стань, там не підписуй!.. Якби ж можна було все наперед змоделювати. Це їм у Космосі, коли дивляться на нас грішних, все видно і все зрозуміло. Бо, мабуть же, прожили на мільйони літ більше, аніж ми. Мають свою космічну методологію, свої високі космічні науки.

— Хочеш сказати: свою парадигму для визначення дій, так?

— Мудро, але цілком вірно, Людонько, — згоджується Президент. — Парадигма Космосу! Звучить, Людонько! Колись, вже сидячи на пенсійних хлібах і не маючи головного болю за свої прорахунку напишу трактат під назвою: «Парадигма Космосу». Або як Космос придивлявся до нас, піджартовував з нас, висміював, незлобливо критикував. Але жодного разу не подумав, що ми ж з ним — діти одного безмежного Всесвіту.

— Не лякай мене такими словами, любий.

— Самому страшно, як гляну на небо.

Дружина бере чоловіка за руку. Повисає на ній.

І в тім повисанні більше замрії, аніж пустотливості.

— Ти гадаєш, що Всесвіт більший за Космос? — з якоюсь ніби печаллю запитує вона і дивиться вгору на кліпливий розсип зірок. — Он глянь, скільки їх. Кожна зіронька перекліпується, і в кожній, мабуть, своє життя, свій біль, своя ніжність, свої страждання. Хто це сказав з наших письменників? Здається, Довженко: коли я дивлюся на зорі, мені хочеться плакати!

— Заплачемо, як обізветься «Червоне око».

— Аби не чорне, — каже дружина.

— Твоя правда: аби не чорне! — згоджується Президент, і голос його насочується болем: — Сьогодні барон розводив антимонії про параноїка Гітлера, ледь не захищав його, ледь не плакав. А я хотів би йому сказати, скільки в нашому селі було спалено у війну хат. Скільки вдів лишилося. І все те «Чорний орден» СС наперед розпланував, усе виконав із німецькою пунктуальністю. Та й ми оце також, скільки літ після імперії, не можемо по-справжньому розігнути спину… Стоп! — насторожується Президент, і лице йому враз яснішає: — Наче фари втупилися в браму. Що я казав? Чотири камінці і маємо гостей!

* * *

В Президентовому кабінеті тиша, важка, задумана, причаєна, вся наче в дрижанні перед якоюсь несподіванкою. Бо ж ось перед Президентом сидить з новиною капранг-2 Серж Сікора, темно-русявий чубчик як у парубка, очі веселі, але з холодком тривоги. В його каюті на бойовому кораблі обізвався Космічний Брат, «червоне око» його дало знати про себе, сповістило, що має намір хутчіше зустрітися з Президентом України. За дві години домчав машиною до найвищої посадової особи в державі. І хоч почуває з президентового боку до себе симпатію, а втім йому зараз і лячно, і непевно.

Президентові теж на душі тривожно. Цей хлопчак всього набачився в космічних мандрах, може, колись людство згадає його, як першого землянського повпреда у царстві космічних братів. Знає він, які вони, оті далекі наші позазоряні. Йому ж, Президентові випало за немолодий його вік бачити більше суворих облич трударів, та хіба ще гніву і розпачу в жіночих очах, коли юрмиська оточують його на майданах рідного міста.

— І як же я зустрінуся з нашим космічним братом, коли ти, товаришу капранг-2, полишив «червоне око» на своєму бойовому кораблі? Здається, так величають твій тихохідний крейсер чи, вибачай — сторожовик? — запитав з доброю іронією Президент.

— Пане Президент, — перейшов на прийняте в столиці ритуальне звертання Серж Сікора, — ми справді не дуже швидкохідні. Та все ж двадцять п’ять вузлів на годину спроможні дати. А колись, може, подарує нам пан Президент і швидкохідніший сторожовик. Всякого буває.

— Прошу вибачити за слово, — щиро розвів руками Президент. — Обіцяю тобі, капранг, що скоро наша Україна матиме найшвидкохідніший флот у світі. Дай Боже, пережити ці нелегкі часи.

І Президент ділиться з капрангом останньою новиною. Не досить виразною, а все ж утішливою. Капранг Сікора вислуховує її з завмиранням серця, спершу з чуттям неймовіри, далі дивної радості, а потім і полегшення. Бо ж зараз він сповістить про це свою онуку Віруню, яка десь там готує з господинею дому вечірній чай. Хай Віруня нарешті скине з себе тягар смутку. Все буде добре… все буде казково… Головне, що художник Теренс Реттіган вийшов з підпілля, і негідники мають бути покарані.

— Стривай, капранг, — гамує радісний настрій морського офіцера Президент, — за Теренсом стоять дуже зухвалі сили. У мене ще немає підстав для великої радості.

— Та ж він живий!

— Живий. Озвався до нас через Інтернет. А втім… хлопче, мені тепер ясно одне: комусь дуже кортить посварити нас з північним сусідом, а потому, може, і з Союзом Східних держав. А це вже крок до катастрофи. Згадай історію, Серже. В чому була велика мудрість, Богдана Хмельницького? Він умів лавірувати між турками, ляхами і Москвою. Тонка дипломатія. Якби кляте Берестечко не підкосило йому ноги, ще невідомо, як склалася б наша доля в наступні триста років.

— І хто ж може за ним стояти? — пробує розгадати ребус Серж Сікора. В білій шовковій безрукавці, в новеньких погонах такий він зараз юний, відвертий, сповнений довіри до всього світу. — Мабуть, клята магометанська талібанщина?

— Боюся, тут пахне скоріше Заходом, ніж Сходом, — міркує Президент. — Тому опозиція й котить на мене бочку, що, мовляв, я маю добрі стосунки з Північними, але й зі Сходом живу у мирі.