Повітряного балона прип’ято в гірській ущелині, бічови натягнуті до пружності струн. Кілька цікавих місцевих жителів, переважно хлоп’яків із німецького поселення, позадирали голови і з захватом чекають, коли ж воно підніметься в небо, оте розмальоване диво? Кожному кортить влізти в нього, та не кожному дано таке право.
Теренсові не випадало літати на гумовій птиці.
Його проймає легкий страх. Як же він впорається з керуванням? Під самим балоном гуде горілка, заганяючи всередину кулі розігріте повітря. Мудро вигадано: колись літали з допомогою зрадливого гелія і вибухали в повітрі від найменшої іскри (приміром, як нещасний дирижабль «Гінденбург»). А тут сів собі спокійно і втішайся красотами землі.
Теренс озирається. І враз… боже, хто то? Стежкою між терновими заростями чимчикує до нього Зігфрид Рюгенталь, обвішаний якимись мішечками, пакунками, в руці — автомат «Калашникова». Привітно салютує ним Теренсові: слава американському майстрові живопису!
— Радий тебе бачити, Зігфриде. Ти теж в політ? Ну, слава Богу, що я не сам, бо з цим повітряним левіафаном я не годен впоратися.
— Маю відповідати за тебе перед самим Магістром, — каже хлопчина, і по його впевненості видно, що він не вперше береться до такого польоту. Забравшись по бічовній драбинці в гондолу, він якійсь час вовтузиться в ній, підкручує щось у нагрівальній машинці, затим, задерши голову, пробує натяжку тросів і з певністю бувалого повітроплавця озирається по гірській ущелині.
— А ти певен, що ми не зачепимося за вершину Ай-Петрі? — із силуваною іронією і заразом повагою до молодого аргонавта питає Теренс.
— Я не зачіплюся. А ота хмарка… — аргонавт показує на небо, — може нам попсувати настрій. І ще декотрі типи.
— Ти про кого?
— Є тут один. Начальник особистої охорони Магістра, йолоп і зарізяка Франц Вернер. Його діда радянські гренадери в сорок другому присипали снігом в Сталінграді. Я випадково почув, як він чіплявся до Магістра, вимагав від нього змінити наш маршрут. І тепер, як мені здається, Магістр передумав відпускати вас живим в Севастополь. Мабуть, вищий Магіум ордена не вірить в вашу лояльність, гер Теренс. Один з лицарів навіть кинув фразу: «Цей Реттіган сліпо закоханий в слов’янську красуню, і його сентиментальні соплі можуть нам дорого коштувати!» Ось чому, гер художник, я так пильно обдивляюся повітряну кулю. Однієї дірочки в ній досить, щоб ми зачепилися за Ай-Петрі.
— Не лякайте мене, Зігфриде. Я й так боюся висоти, — хмуро говорить Теренс і не дуже певно забирається по драбинці в гондолу. — Господи! Нащо розумники Монгольф’єр вигадали ці повітряні балони!
— Для того й вигадали, щоб розумник Теренс Реттіган хутчіше добувся до своєї коханої.
— Не доберуся. Вона мертва!
— Як це мертва? — блякне обличчям Зігфрид.
— Дуже просто, — вимовляє пошерхлими вустами Теренс. — Вашими руками її застрелив під Ялтою Магістр Ордену!
— О, майн гот! — вирячує очі хлопчина, на мить йому перехоплює в горлі подих, і він пускає на повну силу нагрівальну форсунку. — Клянуся вам, Теренс Реттіган… у мене ще лишилося кілька куль. І одну я прибережу для того, хто віддав мені цей підлий наказ!
Над горами з самого ранку завмерла маленька, пір’їста хмаринка. Мов янголя несміливе, все визирала з-за гострих шпилів айпетрінської гряди на сріблястий розлив моря. Може, навіть почувала заздрощі до людей на березі, може, й сама рада була б спуститися вниз і пригорнутися до води. В одному місці вона побачила моторний човен, який ладнався до плавання, і либонь ще заздрісніше стало хмаринці. Добре їм, землянам, куди хочуть, туди й обирають путь. І не бояться вони ні пусток небесних, ні вітрів штормових і негаданих. Безтурботне життя у тих купальників.
Насправді ж люди біля одного моторного човна мали доволі клопотів. Мав їх і Президент України, якому після майже цілонічної праці над державної ваги паперами захотілося спочити на морі. Це були його останні години літньої відпустки в Криму. Справи кликали до Києва, і Президентові кортіло бодай отакою короткою прогулянкою на якусь часинку відгородитися від огрому справ, які чекали на нього.
Море лягло перед моторкою розлоге і задумане. Президент дивився на його безмежні гони, відчував прохолодь стрічного вітерця, вловлював на щоках колючі бризки води і не міг погамувати в собі тихого смутку. За чим він сумував, було неясно. Яка тужба стискувала йому серце, він не міг осягнути, та й не прагнув того. Може, хуткість руху човна по тугих хребтах хвиль чимось нагадувала йому хуткість плину життя? А, може, в ній вчувалося йому неосмислене бажання вирватися з виру вічних турбот, гірких образ і недоведених звинувачень? Люди завжди хочуть свої слабості, свої прорахунки і недолугості звалити на плечі інших, надто на плечі начальства, а що є котрийсь самий, самий високий, то до нього й посилалися найперше докори, йому й кидалися болючі запити: чому, чому, чому?..
Бач, і всемогутній Космос поставив начебто ультиматум: ви, українці, і найкращі, і найпрацьовитіші, і найвитриваліші, а втім годі вам пасти задніх перед світом і всесвітом. Кінчайте з тим і тим, і тим… Гарний ультиматум! Тільки забули зоряні, як воно за законами космічної справедливості могло статися так, що після розвалу «імперії» на плечі саме «найпрацьовитіших» упало стільки біди з військово-промисловим комплексом, експорт майже весь із вугілля та необроблених продуктів, гроші в людей Москвою забрані з ощадкнижок… Тож, не варто вам, зоряні, ставити українцям свої ультиматуми!