Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 78

Одного вечора, коли Серж, геть вимордований справами на об’єкті, повернувся додому, його «синок» (в суті своїй дріб’язкова нікчема і пристосованець!) виніс йому назустріч своє опецькувате лице пенсіонера і тицьнув у руки телеграму.

— Маєш подаруночок від американця. — Олег Сергійович, як і всі домочадці, був у курсі справ. — Дивна депешка. Щоб не сказати — підозріла!

Була справді якась незвичайна. Тривожно незвичайна: «Не знаю, як бути далі, щоб не повернутися знову у чорне провалля, бо виходу нема ніякого». І підпис коректно стриманий: «Ваш». Й ані буквочки більше. Хто — ваш? Звідки? Воістину ребус із «чорного провалля!»

— Думається, твій американський художник зсунувся з глузду від кохання, — буркнув старий «син», коментуючи депешу.

— А мені думається, не від кохання, а з відчаю, — сказав молодий «батько», пробігаючи поглядом по рядках телеграми.

Говорити з Олегом не хотілося. Думка метнулась в далеке гірське селище Кара-Джу. Уткнулась в невідомість і заклякла. Зайшовши до свого кабінету, Серж в темряві опустився на канапу і тихо промимрив:

— Якщо це справді «провалля», то художника треба рятувати.

* * *

З самого ранку Теренс, прокравшись попід монастирським муром до майдану перед собором, присів на підмурки якоїсь крамнички. Звідси видно було і церковицю, і черепичні дахи монастирських домів, та й містечко з кривулястою вулицею посередині здавалося близьким і знайомим. Для Теренса, звиклого жити в акуратній, по-святковому охайній країні, все це не ліпилося до душі. Ще й спека нестерпна, і повітря в чаші гірській таке, що не продихнеш. Кара-Джу! — запам’яталася йому назва селища, сухого і гарячого, будинки обшарпані, все навкруг убоге, сіре. Зупинився в якогось древнього діда у злиденній халупі, щоб не дуже впадати нікому в вічі. Тут, мабуть, знали одне одного, і його одразу запримітять. Хто та що? Чи не з крадіїв? Якщо з відпочиваючих, то чому не біля моря, не в курортній зоні, де і крамниці багатші, і санаторії, і всякий сервіс?

Селищани розповіли йому про жіночий монастир. Був він давній, з дореволюційних часів, всякого довелося йому зазнати. Зазирали сюди німці під час своїх «протибандитських» рейдів, чистили його льохи татари-зрадники, із тих, котрі перекинулися на службу до окупанта, а потому ще й радянська влада попила крові з черниць.

Як було сповістити про себе міс Вірі, Теренс не знав. До настоятельниці його не пустили. Старий ченець при вході, у довгополій рясі і зеленому, оксамитовому каптурі, зажадав пояснень. Почувши, що прибулець хоче дізнатися про одну з черниць, буркнув глухо, що це жіноча обитель, чоловічої статі тут не імєється і бути не може.

Отож Теренс поклав собі набратися терпіння і чекати перед брамою. Добре хоч затінок знайшовся, біля якогось овочевого ларка. Мусить же врешті хтось з’явитися з чернечого царства. Бодай якась жива душа!

Побачив Віруню. Вже сонце стало опадати за далекі гірські кражі, як до брами під’їхав невеличкий, жовтого кольору автобус, і з нього почали вилазити дівчатка в чорних суконьках і чорних беретиках. Як на звичних черниць, здавалися надто юними. Школярки чи що? Взявшись попарно за руки, вони хутенько, з похнюпленими головами, без жодного слова подалися крізь браму на монастирське дворище. Отут і уздрів Теренс свою невловиму любов. Міс Віра, стоячи біля автобуса, самими очима перелічувала підопічних, потім щось сказала одній із старшеньких і зникла в брамі.

Сцена ця відбулася за кілька секунд. Теренс не встиг отямитись. Була й не була. Її поява так вразила художника, що він онімів. Побігти за нею в браму, проскочити в її царство?.. Але ж старий, з густо запеченим обличчям охоронець вже закривав ворота. Все! Зустріч, заради якої промандрував через увесь Крим, розвіялася мов туман. Теренсові аж стогін вихопився з грудей. Перед ним був мур, і подолати його було незмога.

Тоді напала раптова нехіть. Побрів до своєї хатинки на околиці селища, вступив у двір. Дідка-господаря не видно було, мабуть промишляв десь на базарі. В глиняній оселі прохолода, пустка, незастелена постіль. І оце такий сюрприз йому, Лауреату Нобелівської премії, художнику, який своїми грошима (та й, кажучи відверто, неабиякою вродою) міг завоювати найкращу жінку, досягти найвищих висот в суспільстві! Годі, годі!.. Треба мати, якщо не гордість, то, принаймні, бодай трохи відчуття реальності. Тебе тут не хочуть, від тебе тікають світ-за-очі, проти тебе вбираються в чернечу сукню, ховаються у темних закамарках.

Погляд упав на маленьке віконце, пересунувся вбік і…Що це? З сутінків стирчали чоловічі ноги в кедах. Широко розкинуті. Зухвалі, абсолютно непоштиві. І над ними — фізіономія!

— Що вам треба? — видушив з себе Теренс.

— Ваш лист.

— Не знаю вас… І який лист?

— До вашої нареченої… яка поселилася в монастирі. — Пика розпливлася в бундючній посмішці. — Ви мене забули, Теренс Реттіган? — Молодик у кедах і обтріпаних джинсах поважки встав з табурета, наблизився до художника. — Бруно Рідер з охорони Магістра. Посланий особисто начальником охорони Францем Вернером. Ми з вами зустрічалися в головному гроті. Пам’ятаєте?

Все згадалося. Цей плюгавець Бруно завжди терся в головному гроті, маючи при боці важкий «вальтер» — любив хизуватися ним, справжньою німецькою зброєю! Його побоювалися навіть магістрові охоронці. Тепер прийшов за чимось незрозумілим… A-а, лист до Віри!.. Що за дика вимога? І де тутешня поліція? Де влада? Саме зухвальство і «лицарські» амбіції…

— Ви чули, що я сказав? — повторив стримано, але з натиском джинсовий лобуряка. — Не маємо часу на розбалакування. Викличте її сюди з монастиря. — Він бридливо огледівся по халупі. — Розумію, дружині славного майстра не личить заходити в такі апартаменти. Але вона, здається, стала черницею. По-нашому, якщо ви не забули свою німецьку мову — «менхін».