Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 79

— Нащо вона вам? Хочете викрасти її? Жінку, яка віддалася Богові, яка робить тільки добро людям?..

— Цю тему не обговорюємо.

— А я не напишу листа… ви забули, що ми в цивілізованій країні, що влада може втрутись і… — Теренс задихався від обурення і водночас страху. Раптово спало на думку запитати: — Як ви сюди потрапили? Ваші катакомби в горах.

— Наші катакомби близько, за перевалом, — викривив товсті губи парубок. — Сідайте і пишіть листа. Я пронесу його в монастир. І запам’ятайте: мусите написати так, щоб вона обов’язково з’явилася! Інакше мені доведеться застосувати…

Домовити він не встиг. Його обірвав колючий смішок від порогу:

— Пізно прийшли, гер Бруно. А тепер лицем до стіни!

Теренс ошелешено повернувся до дверей. На ньо-го дивився в веселій зухвалькуватості циганкуватий, веселоокий Зігфрид. Той самий, з яким вони летіли в балоні над морем, падали, тонули… Він стояв, спершись плечем на одвірок, і прицінливо дивився на Бруно. Якщо в гротах побоювалися вульгарного крикуна Бруно Рідера, то Зігфрида, виконавця таємних наказів Магістра, просто панічно боялися. Ось він стоїть наче натягнута тятива лука, весь в напрузі і сторожкій готовності. І очі його немов дивляться в приціл карабіна.

— Ти… Зігфрид? — пролепетав джинсовий. І раптом видавив на вуста криву посмішку: — Та ти ж утік від нас… зрадив… ти ж ферретер! (зрадник).

Зігфрид добув з кишені великий, сріблясто-білий пістолет з глушником. Для певності міцніше накрутив глушник на стволі.

— На коліна, Бруно Рідер!

— Хочеш убити мене? Оберштурмбанфюрер знає, куди я пішов…

— Досі бавитесь у тевтонські ігрища! Германські йолопи! За непослух матимеш кулю в коліно. Першу! Друга — в живіт!

— Не треба!.. Що ти хочеш? Я шукаю фройлян Віру.

— Нащо їм потрібна фрояляйн Віра? — запитав Зігфрид. — Це ми її шукаємо, а тобі нащо?

Бруно ніби побачив свою смерть.

— Усе скажу… Повір, Зігфрид… тільки не стріляй…

— Кажи хутчіше!

Бруно задихається, тремтить усім тілом, в очах благання. Починає видавлювати з себе щось плутане, якусь химеру про американські гроші, про американські мільярди… Хтось когось мав зрадити, комусь погрожувалося викриттям давніх, ще за нацизму вчинених злодійств, стояло питання про відплату, точніше — компенсацію за масові розстріли і газування в крематоріях.

— А фройляйн Віра що?

— Фройляйн Віра могла б принести Магістрові великий прибуток. Як дружина знаменитого художника.

— Яким чином?

— Викуп за неї. Себто Магістр зажадає від художника великі гроші за неї. В марках і доларах. Для цього мене й послано в монастир.

— І ти, йолоп, хотів схопити фройляйн Віру?

— Ну… не я… Магістр.

— Ти виманюєш, а Магістр хапає.

— Може, якось інакше, — знітився Бруно. — Знаєш, Зігфриде, що я тобі скажу… Ти давно мусив знати, чим займається наш Магістр.

— Викрадав людей і вимагав за них викуп.

— Тепер бере вище! Йому вдалося розкопати в австрійських Альпах документи… Якісь списки, імена тих, котрі працювали з Гіммлером і Ейхма-ном, посилали в газові камери «унтерменшів». Діти загиблих нині одержують за них великі суми компенсацій. І Магістр сказав: це наші гроші! Хто працював на Гіммлера, той віддасть мені все, що має. Аби не втрапити за грати.

— А нащо гер Магістр забрався аж сюди, в Кримські гори?

— Ховається. В Німеччині його вже винюхали. Мав бути великий процес. Отож магістр вбрався в лати лицаря «тевтонського ордену» і сидить у своєму кримському гроті. — Бруно встав, відчувши, що має змогу вивільнитися з цупких рук Зігфрида. — Наш Магістр — звичайний кримінальний тип! До того ж терорист. І всі його базікання про «вірність нібелунгів», про «германську кров»… блеф! Ти мені даруй, але я мушу іти.

— А фройляйн Віра? Ти ж мав її викрасти?

— Цум тойфель! Не хочу бруднити руки… Доки в Федеративній Німеччині лишилася якась рідня, махну до них. — Його очі затуманіли від страху: — Ти ж відпустиш мене, Зігфриде?

— Не знаю, — сказав Зігфрид і переклав пістолет з руки в руку.

— То я можу бути тобі корисний. За те, що ти не проколупав мені ногу, відкрию тобі одне діло: тут ждуть велику гостю! Завтра сюди прилітає дружина Президента України! Я почув це від знайомого міліціонера на базарі. Сьогодні бачу: справді підмітають вулиці, фарбують паркани. Я запитую їх: кого чекаєте? А вони мені: першу леді країни! Облітає на вертольоті всі дитячі приюти Криму і буде скоро тут.

— Брешеш!

— Ні… клянуся! Минулого року вона вже тут була. І зараз хоче провідати своїх підопічних. — Джинсовий вигнав на вуста прохальну усмішку: — То я піду, Зіг? А? Ти не проти? Боюся, вони скоро з’являться сюди.

— Хто з’явиться?

— Магістр зі своїми лицарями. Маю точні відомості. Прийдуть в монастир о півночі. А звідти будуть прориватися тунелем до моря.

— Що ж, мотай! — гостро глянув на джинсового Зігфрид. — Швидше мотай! Бо як не знайдеш своє «вікно» на кордоні, матимеш вікно з ґратами.

*** * ***

Віруня вже більше місяця жила в монастирі Кара-Джу. Довгасті, складені з піщаника бараки для сестер, господарські служби під гірським схилом, невелика дерев’яна церковиця. Обитель православного жіноцтва, яке навіки віддало Богові душу і тіло.

Правда, віддавати тіло не квапилася. Душу — так. Хай спочиває тут в темній безвісті гір, нікому до її душі нема тепер діла, бо Віруня втратила найдорожче. Втратила коханого. А щоб Бог з часом прийняв її у сім’ю сестер-черниць, мала б зробити для них щось варте доброго слова.