Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 81

— Ой, донечко, як про це говорити в храмі, просто не знаю. Ну, от не розумію і все.

— Я й сама не розумію, матушко Серафима. Просто думається мені, що храм — це найкраще місце, де людині час одуматися, і не тільки одній людині, а і всій державі. Людина дбає про всіх, держава ж має про неї дбати! І ми тоді з вами, матушко, по праву скажемо усім: ми — це спасіння, це істинна віра!

— Мабуть, твоя правда, Віро Олегівно, — згодилася настоятелька, хоча в її голосі прохопилася нотка образи. Ніхто ж їй самій, в жодній установі, в жодній церкві не допоміг ділом. І тепер під глибоку старість мусила виборсуватися на бистрині життя власними силами.

Звечоріло. Повернулися з огороду дівчатка-ли-цеїстки, тепер будуть до самого сну корпіти над книжками, виписувати в зошитах кривулясті букви. Нерідко перед сном зазирне до них нова їхня вчителька, Віра Олегівна, з лагідним усміхом на вустах, поведе погуляти по монастирському саду, всякого розумного їм наговорить. Розповість, як довелося їй опинитися в підводному царстві і яких сердечних людей вона там побачила і дізналася, що всі вони прилетіли на нашу землю з далекої зорі — Сиріуса. Потоваришувала з ними, і тепер ті зіркові істоти прилітатимуть на гостини в Крим і чинитимуть тут всякі гарні справи…

Ту її розповідь якось підслухала настоятелька. Відвівши її вбік, запитала з лукавою іскринкою в очах:

— Слухаю тебе, слухаю і не можу втямити: коли ти говориш істину, а коли напускаєш на моїх діточок туману. Чи правда це, що ти, доню з інопланетними товаришуєш і навіть літала до них на зірку Сиріус?

— На Сиріус не літала, матушко, бо він — розпечений, як наше сонце. Зате під водою побувала справді. У тих самих інопланетян. Бачила тих, що з неба. Ото, матушко, подумалося мені, може і є наш справжній Бог! Наша божа любов і наша божа мудрість!

— Спасибі, доню, на такі слова… — настоятелька раптом пригадала: — Був мені дзвінок згори, розпитували про тебе, але я… змовчала. Як ти й просила мене. Кажуть, що якийсь американець має сюди приїхати. Чи не тебе шукає?

— Хто зна, може, мене, а, може, й ні, — байдуже звела плечима Віруня, бо не цікавилася жодним американцем після того, як її рідний американець Теренс Реттіган зник у невідомості.

Мала б уже й додому в містечко збиратися. Дорога чекала її немала — аж за базар. Ще й там усяких справ домашніх нероблених до світку не переробиш. Схиливши голову перед низьким одвірком, Віруня рушила з келії. Аж раптом матушка окликнула її:

— Віро Олегівно, хотіла сказати тобі одну річ. — Віруня обернулася. Голос настоятельниці здався їй стривоженим. — Трудно мені на серці, хай Бог поможе. Останнім часом щось гнітить мене.

— Що ж вас гнітить, матушко?

— Не можу зрозуміти, доню. Дзвонив по обіді начальник міліції з району Гаврило Мусійович. Такий нервовий, нервовий! І все допитувався, як ти у нас влаштувалася? Чи з ким товаришуєш, де буваєш?

— Можете йому передати, що маю добру хазяйку, кімната суха, тепла, а товаришую з дівчатками нашого ліцею, — різко відтяла Віруня.

— Не ображайся на нього, доню. В нього така посада. Зараз скрізь ворюги, хулігани. Він за тебе переживає. Тут в горах навіть фашисти завелись, живуть у печерах… — матушка понизила голос: — Сказав, щоб я наших ліцейських дітей дальше монастирського саду не відпускала. І щоб уночі сторожів поставила біля гуртожитку. Бо оті фашисти з печер людей викрадають, надто малих дівчаток, і в рабство продають.

Старій кортіло погомоніти з Віру нею від душі. Учителька викликала в неї глибоку симпатію: не пишається своїми знаннями, про Бога говорить із шаною.

— Вибачай, доню, що затримую, ти багато всякого читала, тобі, може, все видніше, — вела далі мову настоятелька монастиря. — Кажеш, ти бачила тих, з небес. Не всі тобі, може й повірять. Але мені дарма. Брехати ж не станеш. От тільки чому влада не каже людям правду про небесних?

— Президент уже казав, — мовила строго Віруня. — Йому також нелегко у все повірити. Тисячі літ людину привчали до думки, що життя лише на нашій землі, отут о, на нашій грішній. Тут і все живе, тут і Бог, і нечиста сила. То якщо сказати народові про пришельців, може, він розгубиться. Але повірте: Президент наш усе знає. Знає, що ми не самі.

— Годі про Президента, — чомусь розсердилася стара. — Він високо дуже. Майже біля самого Бога. Тому й мусить говорити правду.

— Кажу ж вам: він чесний і справедливий.

— Та годі, бо не сперечаюся я! — сплеснула руками настоятелька. — Ми, прості люди, отакі, як я, Бога хвалимо, за те, що нарешті дав нам порядного хазяїна. Що він тямить в політиці, і господарство наше хоче підняти з землі… Та ось мені неясно, як це воно виходить, що ми досі, усі гуртом не подужаємо своїх труднощів? Треба б хутчіше, справніше. Треба б так управляти всім, щоб кожному найубогішому полегшало сьогодні, а не через сто літ. І ще б хотіла я, щоб власть більше з Богом радилася.

— Матушко, власть і радиться з Богом. Тому Бог і прислав нам у поміч сиріусців з далекої зорі. А ті, трохи мудріші й багатші за нас, показали нам, якою дорогою слід іти, і ще показали, де ховається багатство, і як його звідти брати.

— А де ж воно ховається, доню?

— Під нами, в надрах землі. Звідти Президент і стане його добувати, буде вчитися сам і народ свій учити, як би це жити нам у злагоді з Богом. Себто з мудрим великим Космосом.

Настоятелька, хоч і не втямила всього з віруньчиних слів, проте зітхнула з полегшенням. Перехрестила Віру, провела її до дверей і на прощання мовила їй задумливо: