Домовити фразу він не встигає. З-за дверей долітають голоси, тупіт ніг, хтось без стуку шарпає двері, і на порозі з’являється начальник особистої охорони Магістра Вернер.
— Приїхала якась висока дама, гер Магістр, — доповідає він ледь не переляканим голосом. — З охороною… Дуже солідна охорона…
— Де вона зараз?
— Машини уже в дворі. Дама простує до фрау настоятельки.
— Пропустіть. І щоб по найвищому класу! В розмову не вступати, перешкод не чинити.
Голоси все ближче, чути цокіт дамських каблучків, далі делікатний стукіт у двері. Входить вродлива жінка з темно-каштановим волоссям у спортивній курточці, за нею тупцює якийсь дебелий парубок, за ним ще один. Жінка цікавиться, де можна побачити настоятельку монастиря Серафиму? Віруня з першого погляду впізнає даму. Це ж президентова дружина Людмила Іванівна! Вона припадає їй до грудей.
— То, може, ми завадили? — трохи знічено питає вона, обдивляючись заставлений наїдками стіл, чарки, пляшку.
У Магістра на обличчі розпливається силувана посмішка. Він — весь привітність. Вказує дамі на вільний стілець біля столу. Наче спеціально для шановної фрау…
Слово те зірвалося випадково, але Людмила Іванівна вмить його підхопила. Підозра чорною тінню впала їй на обличчя.
— Ви німецький турист чи що? — питає вона дебелого Магістра. Його шкіряна камізелька робить з нього такого собі типового німецького бюргера.
Цей здогад подобається Магістрові, і він підхоплює його:
— Яволь, фрау. Вір зінд дойче турістен ауз Байєрн.
— Ясно, з Баварії, — перетлумачує його слова Людмила Іванівна, хоч в її очах поблискують іскорки недовіри. — Бачу, там внизу повно туристів. Але вони чомусь у чорних плащах. І в одного з них, здається, я побачила навіть зброю. Під тим плащем.
— Може бути… ми маємо дозвіл… це наша охорона, — виправдується досить невковирно Магістр.
— Туристам ми дозволу на зброю не даємо, — рішуче відрізає Людмила Іванівна. — Ну, гаразд, скоро сюди прибуде начальство з Сімферополя і ми розберемося. А зараз прошу: налийте мені крапельку і що-небудь на тарілочку. Я страшенно зголодніла.
— Їжте, їжте, Людмило Іванівно, — припрошує даму Віруня і при цьому ховає очі в своїй тарілці. Дивна якась поведінка, дивний голос.
Тоді німець переходить на російську мову:
— Ми хотіли б, щоб ви, фрау Людмило, підняли чарку за нас двох, за мою наречену фройляйн Віру і за мене, її бройтігама. Себто жениха — по-німецькому.
— Що, що? — не йме віри дама. Щоб Віруня виходила заміж за такого старого корча! І побігла поглядом по віруньчиному змарнілому обличчі. — Чому ж так раптово, Віруньо. Ми, здається, друзі. Могли б мені написати. Або коротеньку депешку до столиці.
Знову в коридорі голоси, знову хтось добивається до келії Серафіми. Та це ж вона сама. Якісь типи, оці самі німчаки-охоронці, довго не впускали її, але довелося таки дати волю старій. Заходить розпатлана, очі горять гнівом. Ладна кинутися на Магістра з кулаками. І миттю переключається на Людмилу Іванівну.
— Ой, голубонько моя, не знаю, коли ви встигли й приїхати… А я ходила до своїх ліцеїсток в гуртожиток, то вони плачуть отакими о слізьми. Ці німці — бовдуряки не випускають їх з помешкання. Тримають наче своїх бранок. І що ж воно коїться, Людмило Іванівно? Та скажіть ви своєму чоловікові, хай наведе тут лад. На те ж він президент держави! Президент має про всіх дбати: і про столицю, і про нас у глухій провінції. А то бандити всякі понаїздили…
— Годі, матушко, — вгамовує її президентша. — Ми наведемо лад. Ось зараз наведемо.
У Магістра одвисла щелепа. Весь заціпенів. І мимоволі підвівся, навіть виструнчився. Всього сподівався, але щоб зустрітися в цій глушині з самою першою леді країни!.. Він схиляє голову, ввічливість так і струменить з його очей.
— Щиро тішуся нагодою познайомитися з вами, шановна фрау!
— Сідайте. І поясніть мені, що тут коять ваші люди? Бо я маю змогу і геть випровадити таких туристів з країни.
— Авжеж, маєте… — бурмоче Магістр. — Це міняє ситуацію, шановна фрау. Абсолютно міняє ситуацію. — Він швидко підводиться і прожогом вибігає з кімнати, щільно зачинивши за собою двері.
В кімнаті якийсь час стоїть важка, майже полохлива тиша, обидві жінки дивляться на двері, затим схрещують свої погляди.
— Що ж тут сталося? — питає Віруню дружина президента. — Хто він, цей твій нахабний жених у шкіряній камізельці?
Віруня хутко переповідає події минулої ночі і цього ранку, події жахливі, неймовірні, невідомо що станеться далі, бо це все бандити з підземелля, вони вирвалися з своїх гірських нір і тепер шукають шпаринку, щоб втекти за кордон. Переповідає вона і про зухвалу вимогу їхнього головного бандита Магістра до неї, Віруні, щоб вона віддала йому руку і серце, щоб стала його дружиною.
— Отак закохався, старий йолоп? — не може повірити Людмила Іванівна.
— Може, й закохався… Але я боюся, він веде велику гру. Гру з виходом на космос. — І Віруня детально змальовує ситуацію, змальовує жадання Магістра через неї знайти контакт із Сиріусом, аби повернутися в Німеччину володарем неймовірних енергетичних багатств землі. — Тепер я просто не знаю, як бути.
— Та пошли ти його подалі! — радить досить відверто дружина Президента. — Цій великій ідеї служить мій чоловік… який, між іншим, палко вітав тебе і ремствував на тебе за втечу в гори… А якась кримінальна нікчема сподівається одним махом відкрити для себе двері в космос. По всьому Криму починається будівництво енергосистем, твій дідусь Серж не відходить від «червоного ока», сиріусці почали перші енергетичні передачі через простір… Ну, гаразд, зараз треба вирвати тебе з лап цього бузувіра… Я погукаю охорону, і хай вона приведе його до порядку.