Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 91

У Віруні хмуриться чоло. Не приведе! Бандити озброєні, затяті, їм нічого втрачати, вони здатні перестріляти нас усіх, перестріляти черниць, матушку Серафиму і змусити, зрештою, її, Віру, виїхати з ними.

Повертається Магістр. Тепер в ньому відчувається холодна рішучість, він готовий до всього, не спиниться ні перед чим. Шкіряна жилетка на ньому погрозливо шелестить, чорна краватка круто зав’язана. Брови весь час зведені хмурим дашком.

— То ви, мадам — дружина самого президента України? — не то запитує, не то стверджує Магістр. І тут же демонстративно вклоняється Людмилі Іванівні. В його поклоні вчувається легка іронія. — Тоді будемо відверті, фрау Людмило. Грати в піжмурки — не мій фасон. — Щось в його обличчі темніє, якась тінь жорстокості, і голос насочується сталлю: — Мені прикро говорити про це, фрау Людмило, жінці, перед якою сьогодні схиляються мільйони. Але, на жаль, ви повинні знати, що я — політичний ворог вашого чоловіка!

У Людмили Іванівни здригнулися кутики вуст. Передчувала, що дійде до відвертості. Проте такий різкий стрибок хижака паралізував її. Хижак уже стоїть не за ґратами клітки, він ламає ґрати і рветься у бій. Що йому треба?

— Ми з моєю нареченою відбуваємо до Німеччини, — веде мову Магістр спокійніше і заразом тоном людини, яка знає свою силу. — Я хочу забрати цю жінку подалі з вашого життя.

— Навіть так? — наче дивується Людмила Іванівна і знову підкидає в свої слова крапельку іронії, збагнувши, що іронія може порятувати її від панічного страху. Адже хижак уже просунув між грати лапу, і кігті його близько, зовсім близько. — Чим же викликана така поквапливість?

— Світовими проблемами, фрау Людмило. Минулого року, дозволю собі нагадати, людство ледь не опинилося над прірвою світової війни. Ви добре па-м’ятаєте події в Нью-Йорку і затим діяння американського вояцтва на Близькому Сході. Тоді все закінчилося щасливо. Проте цього разу такого кінця не буде. Ми, «лицарі чорного сонця», вирішили консолідуватися і з’єднати свої зусилля зі Сходом. Те, що тибетські воїни-ченці не зуміли зробити в квітні 45-го року, не зуміли прикрити своїми тілами нашого великого фюрера в його рейхсканцелярії, те ми разом з ісламським сходом зробимо сьогодні.

— Ви хочете війни?.. Не повірю.

— Ми її безумно хочемо! — каже відверто Магістр. — Війни і тільки війни!

В серце Людмили Іванівни б’є біль, пекучий і тоскний, від нього слабне все тіло. Неймовірно що вона почула! І тут як спалах того болю в душі її зринають слова якогось великого письменника-мис-лителя, його застереження і моління, його начерк прийдешньої воєнної катастрофи. «Це велетенська брудно-сіра в брудно-червоних плямах щетиниста потвора з тілом іхтіозавра, із лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замість зубів визирають дула гармат. Вся спина втикана щетиною з багнетів, шабель, списів. Вони блискають лускою з черепів. У лапах роздертий труп людини, і сама потвора по черево загрузла в купі трупів… Ось страховище війни. Тисячі літ на всіх кінцях земної кулі воно пожирало молоді життя. Із трупів, принесених у жертву цьому страховищу, можна б ізшити саван на всю планету земну, обгорнувши його круг неї багато разів…»

Під час штурму Берліну радянські війська знайшли на території рейхсканцелярії до 300 трупів тибетців, одягнутих у форму солдат фермахта.

Людмилі Іванівні стає моторошно від того спогадання. Всі чесні люди планети проклинають воєнне насильство, а перед нею сидить монстр, якому мариться одне — війна, війна і війна! І тоді Людмила Іванівна пробує вгамувати його шал:

— Гер Магістр, ми ж із вами цивілізовані люди. Ми повинні розуміти, що війна — то катастрофа для всіх. Найперше для Сходу. І, напевне ж, для вас також. Захід має таку колосальну силу, як ядерна зброя, і мені здається нелогічним…

— Стоп! — рішуче піднімає руку Магістр. — Шановна фрау президентша. Не хотів вас засмучувати… а втім ви самі підказали мені, яким шляхом ми мусимо йти, ми, себто сини поверженого колись рейху і сини сьогоднішнього Сходу. Це шлях ядерного зіткнення! Ядерна, безжальна війна!

— Смішно! А, може, й трагічно! Невже ви сподіваєтесь повергнути людство, світову демократію, розум…

Регітливі корчі проймають магістрове тіло. І враз його очі звужуються до колючого блиску.

— Відкрию вам те, чого не знав майже ніхто. Колишній СРСР, його Генеральний штаб, його нікчемні правителі загубили… так, загубили, і невідомо де — 3500 своїх «ядерних чемоданчиків». «Президентських чемоданчиків». І один з них у мене.

— Неправда! Я б знала про це.

— Один з них у мене, Людмило Іванівно. Я тільки не певен, на які ядерні ракети й міни він зорієнтований. Але він мій! Ці заряди колись були закладені по всьому світу: в Нью-Йорку, Брюсселі, Римі…

— Це божевілля, гер Магістр! — спазмованим хрипом озивається Людмила Іванівна. — А якщо й так, нащо воно вам, ота нова катастрофа Нью-Йорку чи Брюсселю? Схаменіться, гер Магістр! Це безумство!

— Безумство в ім’я життя, фрау Людмило, — розводить руками Магістр. І раптом його голос м’якшає, в ньому чується навіть нотка печалі, чисто людського болю. І заразом обережна спроба прокласти місточок до всемогутньої жінки, яку він щойно так неґречно, може, й брутально налякав. — Ви самі змусили мене стати атомною потворою, фрау. Хоча це, може, й на краще. Все одно всі ми котимось у прірву: у прірву наркоманії, СНІДу, аморальності, сексуального і расового хаосу. Що ж, тепер ви знаєте негарну правду про мене, як про людину-циклопа з чорних бандитських підземель. А я пропоную тост: за успіхи в державних справах вашого чоловіка! Він несе на собі неймовірний тягар. І разом з ним несете його ви, вродлива, інтелігентна жінка, мати прекрасних дітей, душевний нерв родини. Даруйте, що я дозволив собі такі поетичні слова. Ви істинно достойна половина Президента України!