Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 95

— Прошу залишити фрау Віру в монастирі.

— Чому ви за неї клопочетеся? Мали з нею статевий контакт? Чи такий типаж подобається вам, як художнику?

— Це моя наречена.

— О, колосаль! Я сам хотів на ній одружитися.

— Я дуже вас прошу… молю вас!.. — У Теренса раптом блиснула в голові шалена думка, шалений варіант обміну: — Послухайте, гер Магістр, ви хотіли б стати мільярдером? Не мільйонером, а мільярдером?

Товсті плямкаючи губи завмерли над кісткою, в очах Магістра проясніло, все лице взялося веселою хмаркою. Почуте зробило на нього враження, навіть змусило замислитися. А чому б і ні? Є такий шанс? Після повернення в Мюнхен він вкладає всю суму в банк Шредера — є така солідна, цілком надійна фінансова установа! — відкриває собі рахунок, і маєш на все життя — розкіш! Тільки ось проблема — де їх дістати, до бісового дідька?

— Повна гарантія.

— Цілий мільярд?

— Якщо будете поводитися благородно, як належить справжньому тевтонцю — може бути й два мільярди!

— Та ви сказилися, Теренс!

— Я сказився тільки від кохання, а такий сказ — ознака благородної душі, — закивав головою молодий художник. — Отже, домовилися. Ви лишаєте фрау Віру в монастирі, я замість неї вирушаю з вами в дорогу, в Німеччині ми зв’язуємося з моїм батьком, президентом «Мажестік-12», договір у нас буде укладено зарані, і ви — мільярдер!

Німчака підкинуло зі стільця, він ледь не перекинув пляшку, потягнувся до Теренса, щоб обняти його, і вже був би притиснув його до своїх грудей, як раптом двері розшарпнулися, і поріг переступив начальник охорони Вернер. Сказав дрижачим голосом:

— Гер Магістер, ми, здається, запізнилися. Нас засікли. Пролетів літак.

— Звідки він узявся? — верескнув роззухвалений Магістр, якому саме змигнула в голові щаслива ідея — стати мільярдером. — Усім готуватися в дорогу! Завантажуйте машину продуктами з монастирської комори.

— Не встигнемо, гер Магістре. Єдиний шлях — пішки через горіі.

— А ворота що?..

— Не проїдемо.

Спустилися вниз. «Лицарі» стояли під муром, тримаючи в руках наготовані до бою свої автомати, біля автобусу збилися в купу дівчата-ліцеїстки. За ворітьми щось гарчало, гуділо, вистогнувало. Чулися голоси.

І тут сталося неймовірне. Неначе якась залізна потвора вдарилася лобом у залізну браму, гарчання її подужчало, перейшло в ревище, брама хитнулася і з брязкотом упала на землю. І в ту ж хвилю велетенська вантажна машина «Краз» вкотилася на монастирське дворище. За нею вкотилася друга, третя, четверта… ревище заливало двір, вантажівок все прибувало й прибувало, годі було їх перелічити, височенні кузови заповнювали весь простір. Мотори ревли як скажені, а у воротях з’являються все нові і нові велетні, і не було їм ліку.

Потім зненацька мотори замовкли, і давка тиша впала на монастир. Тільки ще гори, здавалося, відлунювали оте ревище і шаленіння двигунів, та й вони врешті оповилися тишею.

Ще мить, друга, залізні велети хмуро дивляться на старовинну церковицю, мовби вишукують об’єкт свого подальшого наступу. У моторів своя примха, своя затятість. Після, мовити б, танкової атаки починається атака піхотна, а простіше кажучи — з усіх кузовів вискакують з ломами, лопатами, дрючками копачі, розкочуються по всій просторіні монастиря, беруть в облогу святу обитель.

«Лицарів» наче вітром здуло. Десь полопотіли, чкурнули, прихопивши свої валізи з коштовностями. Ген-ген по гірських стежках порозбігалися чорні плащі. Зникли, розтанули разом зі своїм всемогутнім Магістром.

— Гей, де ви, гер Магістр? — гукає з приступців вантажівки Зігфрид. — Ма-гіс-тер! Комен зі гер!

Зненацька вгорі на дзвіниці вдарив дзвін. Забемкав лунко, загудів у передвічір’ї урочистими звуками на всю округу. Людмила Іванівна задирає голову. Її той дзвін трохи навіть наполошив. Не пожежа ж. І не бойовисько. Хоч могло й таке бути, коли вдерлися крізь ворота оці розпашілі, нестримні вантажні машини. Ну, хто б міг подумати, що робочі хлопчаки здатні на отакий патріотичний удар? Кажуть, місцеві татари, із тих, що не мислять себе поза Україною.

Людмила Іванівна вдячно позиркує на чорнявого парубчака, біля якого вже гуртується група водіїв. А кажуть: чужий нам народ! Дурниці! «Один народ моєї землі, моєї України, — втішається думкою Людмила Іванівна. І тут же, похопившись, дістає з торбинки мобілку. Натиснула ґудзички, полинула до свого чоловіка. — Любий мій! Заспокойся, все владналося. А було таке, що страшно сказать… Скільки я пережила, скільки надивилася і начулася. Ось приїду, буде в нас розмова. Дуже лагідні ми до деяких типів. Жаліємо їх. Тільки нас вони не пожаліють. Тримайся, любий. Бережи себе! Бережи діток наших!»

Бемкання із дзвіниці згасло, тільки відлуння його ще довго розкочувалося по ущелинах гір.

Побачила матушку Серафиму.

— Матінко, люба, ну, слава богу, пережили лихо, — гордовито і заразом втішно мовила до старої Людмила Іванівна. — Говорила я зараз із чоловіком. У всьому світі отаке робиться. Чорна гідра підняла голову. Терористи кляті. А все з-за душевної спустошеності, з-за озлоблення, жадібності, заздрощів. Та годі вже про це… Ось вам від моїх дітей. — Людмила Іванівна тихенько, щоб людські очі не завважили, всовує старенькій якийсь згорток, певне, дарунок. — Не питаю, як ви живете. Може, й добре, що я побачила це на власні очі.

— Живемо як усі, — тихо ворушить губами стара. — Є чого розповісти. Ліцей ось відкрили, увесь Крим посилає в нашу церковну школу дівчаток. Дахи, спасибі вам, не течуть.