Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 96

К оглавлению

96

— Та я вам новину привезла, — каже Людмила Іванівна матушці. — Гадаю, що для вашого монастиря буде на добро. Тут планується — звісно, якщо матушка не заперечуватиме — розмістити санаторний комплекс. Переважно для хворих дітей. Пам’ятаєте, я минулого разу питала вас, що за вода в ущелині? Чому до того джерела в старовину ходили лікуватися місцеві жителі? Так з’ясувалося: вода казкова! Не гірша за есентукську. Ще й море не дуже далеко.

Підходять двоє молодих чоловіків. Вигляд у них не показний. Це — Теренс і Зігфрид. Стали оддалік, не наважуючись обтяжувати розмовою високу гостю. Та й вид у них не з кращих: подерті джинси, пом’яті куртки.

Людмила вмить упізнала американського художника. І він оце тут, господи! Ну, кого не сподівалася побачити, то це його. Згадалося раптом про Віруню, просила ж тоді помочі, а сама ось куди щезла.

— Це ви били в дзвони? — питає їх матушка.

— Як ви веліли, — каже Теренс. — Бо вашого ж дзвонаря бандити убили при воротях…

— Отаку людину!.. Отакого доброго чоловіка!.. — тернула по очах Серафима. — А за дзвін вам спасибі. Може, ми ще посидимо разом і за упокій душі убієнного піднімемо чарку.

Взявши Теренса під руку, Людмила Іванівна відводить його осторонь.

— Бачите, в якому світі ми живемо, любий художнику?

— Спасибі, що підтримали Віруню. А в мене був тільки револьвер проти тієї банди. Я знаю їх. Місяць просидів у їхньому підземеллі.

— На них револьвера мало, — мовить задумливо Людмила Іванівна і повертається до людей, які заповнюють монастирське дворище. З усього селища поспішають сюди, хочуть побачити дружину Президента України. По всій же окрузі ідуть чутки про її добрі діла. Славна людина, душевна!

— Матушко, — каже Людмила Іванівна по хвилі, — я хотіла б зазирнути у вашу церковицю. В ній така аура. Аж на душі легшає. Помолимося за нашу землю.

Піднімаються приступцями до брами, хрестяться перед входом, хрестяться у пів-мороці. І аж тут Людмила Іванівна зачіпає ліктем Віруню. Та припадає до неї і шепоче віддано:

— Спасибі, що приїхали. А я ж Теренса знайшла! Є Бог на світі!

— Спасибі тобі, доню, що витримала і не зламалася.

— Та без вас і не знаю, як воно було б.

— А я знаю, Віронько, — пригортає до себе молоду жінку Людмила Іванівна і пошепки видає їй таємницю: — Мені дуже, дуже подобається твій наречений! Кохайтеся і живіть дружньо.

— Хотілося б, — гірко стенула плечима Віруня. І тут побачила Теренса, який скромно стояв позад них. — Ось він, мій рятівник. Мав «викупити» мене у бандита.

— І за великі гроші?

— Давав два мільярди! Всі батькові статки.

— Ну, дорого ж він тебе цінує, — усміхається Людмила Іванівна і в півмороці тисне Теренсові руку. — Спасибі й вам за все. Тепер я розумію, молодий чоловіче, чому ви так шалено били в дзвони. Поздоровляю вас, Лауреате Нобелівської премії! І тебе, моя люба Вірунько. Дивлюся на вас і щиро вам заздрю. В такому храмі, як цей, зустрітися з закоханим — велике щастя. — В очах Людмили Іванівни спалахує лукавий блиск, і вона промовляє майже менторський тоном: — От вам, Теренсе, і тема для великої роботи в майбутньому. А зараз можете поцілуватися. Отут перед образами. Це не гріх. Бог таке любить. Цілуйтеся так, щоб я цю картину запам’ятала на все життя.


БІЛЬ ПРЕЗИДЕНТА
Новела-роздум



Президентові випала нелегка дорога. Він повертався із службового відрядження по далеких поліських селах з тим, щоб, не заїжджаючи додому, одразу ж вирушити в аеропорт і звідти відбути за океан на високу міжнародну зустріч. Одначе на лісовій просіці кортеж президентських машин забуксував у снігових заметах. Президент їхав з дружиною. Вже кілька днів вона слабувала на горло і все ж таки зважилася також летіти з ним.

Президент доторкнувся до її чола.

— Боюся, температура не спадає, — сказав він.

— А я боюся, що нас не витягнуть звідси до ранку, — озвалася дружина. — Ти забув, що з природою і царям не справитися.

— Ох, люба моя, якби тільки царям, — зітхнув Президент. — Нічого, якось проскочимо. Мені після цієї поїздки мулько на серці. Звітували про одне, а сама бачиш, як воно насправді. Не дуже до зими готові. Та й про весну наче забули.

Ззаду накотилося сяйво фар. Одна з машин супроводу підсунулася до президентського авто по глибокій колії, і в ту ж мить озвався радіотелефон: «Крутіше бери! Виходимо на трасу!»

Коли врешті викотилися на трасу — якимось дивом уже прочищену від снігових заметів — і колеса відчули під собою ковзьську гладінь асфальту, Президент, визирнувши у віконце, побачив над полями безкрайній розсип зірок. Не було ні хмарини. Де й поділися віхоли, сніжні круговерті, туманна пелена. Вкочувалися в село, і воно теж здавалося звабливим та сяюче-святковим. Горіли електричні ліхтарі між хатами, мирно поблимували віконця будиночків.

На в’їзді біля перших осель юрмилися ті, хто зустрічав. По дублених кожушках вгадувалися представники місцевої влади.

— Як вони встигли дізнатися, що ми поїдемо цим шляхом? — усміхнувся до дружини Президент. — Всемогутня і всюдисуща братія. Здається, вона правила й правитиме світом у всі віки.

— Не ти її вигадав, — мовила дружина. — І якщо перетривала віки, то нас і поготів перетриває.

Зазирнув помічник Президента, моложавий чоловік у засніженім моднім пальті. Сказав, що сільські жителі хочуть погомоніти з Президентом. Народу чимало. Давно вже тут стоять, мерзнуть.

96