Любов, Президент і парадигма космосу - Страница 97

— Хай би мерзли ті, що в кожушках, — відповів стомлено Президент. — І нащо було виводити людей у такий мороз. Хай ідуть по домівках.

— Дві години чекають. Якось незручно.

Розмова з людьми на продутому морозяним вітром узбіччі випала нелегка. Та й одразу стало ясно, що поява найвищої особи в державі привела на трасу найперше скривджених, усіх, кому болить, кому зимно і сутужно. Більше зібралося жінок, до того ж літніх. Радості й утіхи на обличчях не було видно. А вітер як на зло допікав до кісток, і Президент, розпитуючи про побутові негаразди, про виплати і невиплати, про лихі ціни на продукти, про відключення світла, почувався пригніченим і ніби винуватим.

Час квапив. Якимось дивом |керівні особи в дублянках відтиснули жіночок і, ховаючи в комірах розчервонілі обличчя, натякнули Президентові, що вони хотіли б виявити йому велику ласку, подякувати за увагу (яка увага, що за фальш!) і тому пропонують трохи відпочити неподалік у затишній оселі, повечеряти там і в загальних рисах познайомитися із значними досягненнями району, оскільки він за всіма офіційними показниками найкращий в області, всі укази Президента тут виконуються, реформи йдуть повним ходом, села багатіють, розбудовуються…

— Які реформи! Хто розбудовується? Голови колгоспів та кооператори! — зненацька хтось злісно вигукнув з юрмиська.

Президент обернувся на той голос. Господи, він упізнав його. І… не повірив. Так гостро, з викликом міг кинути слово тільки його давній шкільний товариш (прізвище забулося), його шалений приятель Андрій. Ну, ясна річ, це ж він, вже добряче зістарений дядько інтелігентного вигляду, в такому ж, як і всі його колеги, кожушку, гостро втуплювався очима в сановного гостя. Колись були друзями-нерозлийвода, аж доки життя не розвело їх по крутих стежках. Президента — в царство техніки, а Андрія — в обійми медицини. І ось доля звела їх знову.

Президент зробив крок до Андрія. У серці потепліло, захотілося обняти його, глянути у вічі. Але той тільки стримано і чемно простягнув руку. Хтось із районного начальства сказав Президентові, що це — головний лікар сільської лікарні Андрій Павлович Горбенко.

— Знаю, представляти не треба, — радо сказав Президент.

І тут ще дужче защеміло серце. Двадцять літ не бачилися. Життя минає, а коли вдарить сивина і зустрінеш давнього приятеля отак серед голого поля, в юрмиську чинослухняних осіб, то вже й прірва між вами.

Згадалося раптом. Це ж він був якось торік у цьому поліському селі. Так, саме тут. Зібрався великий мітинг. Бо ж приїхав Президент. І всі поспішали тоді викласти перед ним свої болі. І думалося, що він усе може і всім прийде на поміч. Якесь мале дівча подало йому записку. Світлою кіскою майнуло і зникло у натовпі. У записці Президент прочитав: «Нам з мамою дуже зле. Бо тато не повернувся з Тюмені, мама працює на фермі, а бабуся вже давно не встає з ліжка». Рукою дівчинки явно хтось водив, певне, ота вродлива молодиця в натовпі. Тож дівчинка писала наче й за неї, і за себе. Як з’ясувалося потім, у цьому далекому селі постійно, двічі на день, вимикали світло, і дівчинка скаржилася, що вони сидять удома при каганцеві, роблячи домашні завдання, а хвора бабуся геть сама.

З Міненерго надійшло пояснення, що в тім селі не гірше, аніж в інших, мовляв, ніхто не винний, падає частота струму, зупиняються енергоблоки на АЕС, немає солярки на теплових станціях. Одне слово, біда для всіх, і нічого не вдієш.

Порадившись з помічником, Президент вирішив, що якась часина на вечерю в них ще зосталася. Тільки за умови: підуть до Горбенків, дружина буде рада з ними познайомитися. Хутчіше, бо час ріже!

Горбенко, високий, зсутулений, на Президентові слова відреагував з ввічливою гідністю. Мовляв, уміємо шанувати начальство, але й собі ціну знаємо. Коли машина Президента під’їхала до Андрійового будиночка, головлікар молодече вибіг на ґанок і чимдуж загрюкав у двері. Вмить у вікнах засяяло світло. Вийшла в пуховій шалі дружина, сплеснула руками: отакі гості!

— Вечерю готуй, Славуню! — мовив на всю оселю Горбенко. — А ви, товаришу Президент, і ви, шановна пані…

— Схаменися, Андрію, який я тобі «товаришу»! — розвів руки Президент, стоячи посеред заставленої книжковими шафами кімнати. — Забув, як ми обмінювалися шпаргалками на екзаменах з математики?

— Та що ви, товаришу Президент, в математиці ви були генієм! А я більше кролями бавився у віварії та гербарії готував, — відверто тішився спогадом головний лікар.

Тепер господареві кортіло перейти до проблем пекучіших. Де ще матимеш таку нагоду, щоб оце в твоєму домі сидів за столом та сам Президент держави! Господи! Коли ж і не погомоніти про діла насущні… І Горбенко, наливаючи гостеві та його дружині чарки, з впертістю сільського вола тягнув свого воза. Повів мову про те, що селяни ніяк не визначаться в проблемах власності на землю, сільські барони, оті самі голови колгоспів, геть втратили сором, розбудовуються шалено, п’ють кров із сільського трударя, а тому й неорані й не засіяні цілі поля, цілі гони, і пальне стало розмінною монетою в руках комерсантів.

— А головне — все прикривають ім’ям Президента України, — з болем вигукнув Горбенко. — Вашим ім’ям, товаришу дорогий мій!

— Ой, і впертий ти шанувальник! Не хочеш мене за свого мати, — печально зітхнув Президент.

— Інакше не можу. Ви для мене не просто давній однокашник і приятель. Ви — народ, якого правди сила… Пам’ятаєте слова поета? Павла Григоровича Тичини?

— Якого, між іншим, і лаяли, і скубли, і возносили, щоб потім зовсім розтоптати, — подала голос дружина Президента, яка із шкільних літ кохалася в українській поезії.